Таки вдалося мені вполювати обдаровану гуцульську мисткиню Арсенію Кісиличук не в її заміському помешканні, а в рідному Космачі на Гуцульщині, де вона насолоджувалась красою гір з мольбертом у руках і намагалася відтворити те космацьке диво на папері, бо дуже вже полюбила художниця акварель, і в малярстві віддає перевагу акварельним фарбам.

З майбутньої картини переливалися різними відтінками зелені зарості папороті, а над ними звисали, ніби ліани, вербові галузки. Арсенія віддавна кохається в пейзажах рідних околиць і картину, над якою працювала, зарахує до їх числа, назвавши «Розцвітала папороть в Карпатах».

Арсенія КісиличукХодять в горах легенди, що цвіт папороті може побачити не кожна людина, а тільки надзвичайно щаслива, чистого сумління та й файної вдачі. Якраз такою і є Арсенія Кісиличук і, либонь, тому їй вдалося помилуватися цвітом папороті та ще й написати таку доладну картину. Хоч малярству мисткиня приділяє зазвичай обмаль уваги, бо її життя, її кебета — то все-таки шкіра. Адже цьому ремеслу надавали і надають у її родинному гнізді — Космачі — першорядного значення, і серед відомих майстрів тут значилися Курило Гудим’як, Анна Никорак, Семен Дудюк, Василь Гудим’як, Семен Боб’як…

Отож, аби збагнути секрети творчості Арсенії Кісиличук, маємо перенестися до Космача, де в 1960 році, напровесні, на небосхилі народних мастаків зійшла і її зоря.

Дзвонили дзвони в космацьких церквах і нагадували горянам про Службу Божу, бо була неділя. Не просто неділя, а Шуткова неділя, знана в Україні як вербна. Семениха Пожоджучка бігла берегом Тікачі і несла в руці цинівку з рум’янковою гарбатою. Не бігла, а летіла, бо у ЇЇ доньки Анни народилася дівчинка.

Як священник відправив Службу Божу, освятив шутку, вийшли ґазди і ґаздині, леґіні і дівочки з церкви і понісся Космаччиною поголос-звістка, що в Анни Пожоджук та Миколи Кісиличука народилась дівочка.

— Не я б’ю, шутка б’є! Від нині за тиждень — Великдень! З онукою вас, Семенихо!

— Вітали на церковному подвір’ї Параску Пожоджук знайомі горішняни, куди вона захекана ледве встигла добігти з пологового будинку, аби не запізнитися на Службу Божу. А знало її багато космачан, бо була в селі поштивою, єдиною швалею.

Нині Арсенія вже жінка, на долю якої звалилось багато бід. А.Кісиличук, як зрілий митець, як істинний художник, до свого глядача, до свого шанувальника іде зі своєї майстерні-робітні. Іде з маленького закутка-кімнатки на піддашші старого Станіславівського дерев’яного будинку, яка одночасно служить їм з чоловіком Миколою і майстернею, і вітальнею, і кухнею, і спальнею, бо саме так у нашій державі можновладці поціновують талант. Талант горнеться до таланту, краса до краси.

Арсенія поєднала свою долю з парубком із славної родини Кубійовичів — Миколою Кривком. Живуть собі удвох як голуб з голубкою, воркують, радяться і творять чудові твори мистецтва. Микола малює гарні картини, різьбить, зокрема різьбив іконостас в Космачі для церкви Святої Трійці. Арсенія — прегарно вишиває, особливо низзю, творить екстраординарні рушники і успадкувала ремесло бабусі — вона знана в Космачі та Івано-Франківську кравчиня. Але основа творчості — обробка шкіри. Не просто обробка, як в давнину, а дивовижні скульптурки зі шкіри.

Творчість Арсенії Кісиличук умовно можна поділити на такі цикли: тематика Космацької Гуцульщини, Шевченкіана, Стефаникові мотиви та християнство на зламі тисячоліть. Перш ніж створити твір, Арсенія виконує десятки, а часом і сотні ескізів, підбирає кольорову гаму, вивчає тему, читає-перечитує історичні твори. Коли створить композицію, знайде форму, вирішить пластичну ідею, підбере шкіру — починає працювати над виробом. Позаяк шкіра не є білою, а має тілесний колір, то мисткиня використовує якомога світлішу, аби художній твір був виконаний в гарячій гамі барв. Пластику фігур тварин, дерев, квітів тощо Арсенія робить якомога декоративніше, графічніше, уникаючи при цьому натуралізму. Такі пошуки тривають довго, аби досягти лаконічності, проте мисткиня зберігає при цьому історичні моменти, цебто, золоту серединку. А це найскладніше.

Надзвичайно притаманною для творів Арсенії Кісиличук є їхня монументальність (навіть якщо це звичайне, на перший погляд, пуделко). Уся творчість художниці пронизана символізмом, який не ранить очі. В «Гайдамаках» Арсенії Кісиличук за однойменним твором Тараса Шевченка — це шкіряна пластика, прикрашена символами сльози, зерна, зокрема пророслого, яке символізує багатство України як хлібної держави, продовження нашого прадідівського роду. Захопливою з цієї серії є й інакша робота мисткині — «Батурин горить», котра за своєю пластикою нагадує свічку-огарок. Поодиноко видніються фігурки людей. Це все, що залишилось від слави Батурина, знищеного, сплюндрованого російськими завойовниками.

Сумно перегукується з нинішнім днем ще одна робота Арсенії — «Заки море перелечу». На ній мисткиня зобразила лебедя, який склав крила, і по ньому, покидаючи могили своїх предків, ідуть у вічність галичани — в чужі світи, за кавалком хліба. Ідуть битим шляхом, а навкруги вирує океан. Робота виготовлена способом морщення шкіри і пофарбована в кольори темного океану. Тільки молода пара — молода сім’я — залишається на своїй землі. Це наша надія.

Витвори Арсеніт Кісиличук зачаровують композицією, технікою виконання, багатством барв. Як от — «Камінний хрест». На ній український селянин оре чорне поле, адже чорноземами така багата земля наша. А доокруж — гарячі барви. Це сонце пече немилосердно. І думи селянина, як межі, ідуть з-під поля. І стоїть хрест на горбі. Він упав тінню, як межа між сусідами-ворогами. Це дорога в далеку Канаду. Це казкове пуделко, що має назву «Камінний хрест», не раз намагалися придбати в Арсені!’ то японці, то італійці, то французи, які навіть не обізнані з українською літературою, історією, не знають української мови, проте, мова творчості Арсеніт Кісиличук доступна для всіх.

Або пуделко «Аркан». Це данина пам’яті рідному Космачеві. Заворожена космацькими народними обрядами і звичаями, Арсенія Кісиличук не раз бувала на космацьких весіллях, милувалася ношею космацьких гуцулів, їхніми запальними танцями і, безсумнівно, щораз глибше занурювалась в історію Космача. Так і виник задум створити виняткове пуделко «Аркан», справжню реліквію. На ньому художниця зобразила, як біля ватри танцюють леґіні запальний танець, а над ними гордо височать золоті Космацькі гори. Цю серію доповнює пуделко «Різдво» — один з останніх виробів мисткині. Від нього віє особливою святковістю: ангели обступили Дитя, а внизу — царі і пастирі, мати Божа і старий Йосиф. Усі вони розділені ангелом. Зачудовує лаконічність, декоративність фігур, графічність. Тут немає нічого зайвого, переважає аскетизм, тільки блищить зоря, що сповіщає про народження Месії.

З таких малих форм, як пуделка, скриньки, обкладинки до книг, почесні адреси, сумки тощо поступово народжується шкіряна монументальна пластика — особлива авторська техніка, до якої Арсенія ішла довгі роки. Поки тема ця не вичерпана, вона буде творити довго, правдоподібно, не один рік.

Арсенія одну й ту ж тему може обігрувати багато разів, знову і знову-таки повертатися до неї, робити нові композиції, справжні відкриття. І всякчас шукати нові форми, дизайнерські вирішення. Усі композиції розписує мисткиня фарбами, які підсилюють відчуття, розкривають тему. Художниця володіє сімнадцятьма техніками художньої обробки шкіри.

Шлях Арсенії у велике мистецтво починався таки з Космача. Із тих давніх мистецьких шкіл, які й нині мають світову славу. Серед них і космацька школа обробки шкіри, яку в різні часи представляли і репрезентують зараз славні роди Гудим’яків, Дзвінчуків, Пожоджуків, Боб’яків, Янкощуків, Дудюків, Никораків…Вони не могли* не вплинути на юну Арсенію. Бо ще на початку минулого століття шкіряні вироби Василя Пожоджука з присілка Бані були добре знані не лише на Гуцульщині, а й у Франції, Чехії, Польщі, Австрії.

Власне, коли перед Арсенією постав вибір професії, юна космачанка не вагалася, а з великим захопленням пішла вчитися в Косівський технікум народних художніх промислів імені Василя Касіяна, в якому закінчила відділ обробки шкіри. Та цього для неї виявилося замало. Згадались тоді Шевченкові слова: і свого не цурайтесь, і чужому научайтесь. То ж вирішила Арсенія повчитись ще в іменитих майстрів з обробки шкіри Латвії, Литви, Естонії і, безперечно, в народних умільців Гуцульщини. А це значить, що в народне мистецтво Арсенія прийшла вже зрілою умілицею, професійною і високообдарованою, справжнім універсалом.

Вона бачить різницю між мистцем і майстром лише в тому, що майстер виконує одну роботу протягом усього свого життя і досягає неабиякої досконалості в певному виді своєї творчості, а професійний художник володіє сумою знань, насамперед малюнка, живопису, композиції. Він торує свою дорогу, використовуючи ці знання. Добре знає історію мистецтва, скульптуру і створює цілковито інше мистецьке середовище.

Арсенії всього цього не бракує. Проте вона ще глибоко національна мисткиня і патріотка України, дуже горда з того, що її виняткова творчість так файно репрезентує українську націю в Україні і світі. Вона органічно поєднує у своїй творчості різні концепції, історичні колізії, по-сучасному їх інтерпретує. Це й принесло їй визнання, і вона перша з космацьких мистців та й взагалі випускників Косівського технікуму отримала у 2000 році літературно-мистецьку премію імені Василя Стефаника в номінації образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва.

Хтось, можливо, кепкує з Арсенії — чого вона у своїй творчості так вчепилася за той хрест? Але ж усім добре відомо, що саме він символізує чотири пори року, чотири сторони світу, чотири вітри і чотири темпераменти. До того ж, наша Церква усе починає хрестом і усе ним закінчує. То ж не дивно, що саме цей символ посів так багато місця у творчості Арсенії Кісиличук.

Арсенія Кісиличук знайшла свій шлях в декоративно-прикладному мистецтві. Сьогодні її почерк немислимо сплутати з творчістю інших мистців цього профілю. Вона впевнено крокує попереду серед майстрів обробки шкіри України і веде за собою інших. А бути першій, звісно, нелегко. Та потужна енергія, яку випромінюють твори Арсенії, приводить у виставкові зали сотні глядачів, які знову і знову повертаються. Кожний з шанувальників творчості художниці знаходить в її роботах щоразу інші нюанси.

Арсенія Кісиличук сьогодні — це добре знана українська художниця не лише в Україні, а й у Канаді, Італії, Японії, Швеції, Австралії. До її помешкання часто навідуються гості звідусіль. її творчістю милувалися голова товариства «Гуцульщина» у Великобританії Василь Потяк, заступник голови Об’єднаних гуцульських товариств західної діаспори Стефан Ґорґанюк, історики Борис Кушнір з Кам’янця-Подільського та професор з Тернополя Андрій Криськов…

Її роботи високо Оцінили письменники, лауреати Шевченківської премії Роман Іваничук, Степан Пушик, народний артист України Дмитро Гнатюк… І тут несподівано Арсенію Кісиличук навістила біда: вона тяжко захворіла, потрібні були величезні кошти на операцію та реабілітацію. Тоді забили на сполох шанувальники її таланту: збирали гроші, молилися за її одужання і не дали Арсенії покинути цей світ. Художниця поволі одужує, набирається сил, бережеться вірусу і готується знову продовжити свою творчість, аби принести радість людям.

В далекі і близькі світи мандрує Арсенія Кісиличук із своїми виставками та завше повертає до рідного Космача, до тої бабусиної хатини, де народилася і зростала, до криниці материнської любові. Милується гордими космачанами, які вдягають її череси, і космачанками, які заохотки носять її шкіряні сумки. Бере вона в руки дві свічечки і квапиться разом з чоловіком на цвинтар, аби поклонитися вкотре матусі і бабці Семенисі Пожоджук, котра вберегла її, виплекала. Вберегла для роду свого, вберегла для Гуцульщини, вберегла для України. А космацькі ґазди і ґаздині ґречно вітаються з нею, бо вона для цього села розцвіла несподівано, як цвіт папороті, аби подивувати своєю творчістю світ.

Дмитро Пожоджук.
«Гуцульський край», №45, 5.11.2021 року

Share