Одним з відомих на Гуцульщині центрів традиційного металообробництва було с. Брустури Косівського району. В цьому селі наприкінці XIX і на початку XX ст. працювали понад п’ятнадцять майстрів і майже кожен мав своїх учнів.

Початок мосяжництва припадає на середину XIX ст., — від Луки Дутчака і його сина Никори, правнука Дмитра. Внук Дмитрів — Іван Дутчак продовжує родовід. Майже паралельно працювали таланти роду Дручківих — Володимира, Гаврила, Петра та Івана (Гаврилового), котрий навчив мосяжництва свою доньку Настуню і трьох зятів: Івана та Василя Бачинських і Миколу Юсипчука.

Назарій Габорак

Мосяжниками у Брустурах були майстри-самоуки Роман Петрів, Пилип Габорак, Василь Ванжурак, Лук’ян Миклащук, Дмитро Пітеляк і Федір Боринський.

У повоєнні роки мосяжництво занепало, бо не було попиту на художні металеві вироби. Ремеслом займалися хіба що віддані цій справі митці, такі як: брати Лук’ян і Василь Шмадюки та сини Василя Шмадюка — Федір і Михайло — одні з найталановитіших майстрів-мосяжників.

Шмадюки займалися мосяжництвом, але у селі Брустури вони також були фахівцями з виготовлення флояр, сопілок. А Василь Шмадюк робив трембіти і роги з коріння дерева. Сам умів на своїх духових інструментах грати й навчив цьому синів. Працювали у Косівському художньо-виробничому комбінаті, аж до виходу на пенсію.

Народні майстри-мосяжники виготовляли предмети з міді, латуні, бронзи, за допомогою литва, гарячого та холодного кування. Металевими прикрасами оздоблювали шкіряні вироби, відливали і кували різні побутові речі.

Варто відзначити, що мосяжництво на Гуцульщині було спадковим ремеслом і передавалося з покоління в покоління. Можна назвати багато імен майстрів одного роду, які зустрічаємо протягом багатьох поколінь. Так, наприклад , рід Шмадюків із села Брустури продовжив молодий талановитий правнук Назарій Габорак.

Народився Назарій Васильович Габорак 21 липня 1986 року у селі Брустури. Батько, Василь Васильович Габорак (1962–2018), займався художньою обробкою виробів з дерева, які оздоблював технікою інкрустації, перламутром, бісером, кольоровим деревом. Змалку Назар біля тата навчився різьбити, точити, але його більше приваблювала дідова кузня, вогонь у горнилі, метал та його властивості.

Назарій Габорак у майстерні діда Федора Шмадюка (8.03.1937р.н.) навчався художнього литва, ковки і різьби по металу. Свій перший топірець Назар зробив у 16 років. До того він допомагав у майстерні своєму дідусеві й заодно вчився. Після закінчення школи він влаштувався, як уже умілий майстер обробки металу, на роботу у Косівський художньо-виробничий комбінат, але недовго вдалося попрацювати — потрапив під скорочення. Назар почав працювати самостійно.

Крім своєї родини Назарій спілкувався та вчився нового для свого ремесла у дідового товариша, відомого майстра художньої обробки металу, члена НСХ України, заслуженого майстра народної творчості Романа Михайловича Стринадюка (1935–2010) з Косова.

Віртуозна майстерність і вроджений художній смак дали можливість молодому талановитому майстрові, не лише знайти власну манеру виконання, а й зберегти кращі народні традиції, тобто створювати оригінальні, витримані в стилі народної металопластики, високохудожні твори.

Найбільше майстер полюбляє виготовляти саме бартки — традиційні гуцульські топірці, які віддавна мали і практичну, і ритуальну приналежність. Сьогодні бартку гуцули використовують як декоративну прикрасу, символічний предмет у обрядах — коляді та танцях «Аркан». Майстер виготовляє топірці-коники великі та малі.

У Криворівні колядницька ватага, зібрана у верховинський стрій, тримає в руках гуцульські топірці-бартки, які при співі підкидають догори і пританцьовують на місці. У Назара більшість замовлень з Верховинщини саме для колядників.

Назарій мріє передати навики мосяжного ремесла своєму синові Віталію, який у свої 9 років уже береться допомагати татові у майстерні. Він продовжуватиме традицію і буде вже четвертим поколінням у родині майстрів обробки металу у селі Брустури.

Бажаємо Назарію Габораку творчих успіхів у збереженні та розвитку унікального ремесла мосяжництва на Гуцульщині.

Лариса Березка,
наукова співробітниця Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини (філії НМНМГП
їм. Й. Кобринського).

Share