Світлина Миколи Сеньковського «Косівські типи» під №432 (рік видання — 1930) довший час залишалася нерозгаданою. Зрозуміло, що самих учасників і свідків фотосесії уже не знайти, але я спробував «прочитати» світлину, всі видимі її моменти та накласти на загальновідому інформацію.

Пропоную вашій увазі аргументи, які спонукали мене визначити цих осіб з великої когорти наших колишніх земляків. Дослідження було не архівне, а польове — опитував жителів нашого краю. Надія була одна — можливо, хтось впізнає своїх родичів. Респондентами були жителі сіл Вербовецького терену.

Назва світлини «Косівські типи» вказує на регіон Гуцульщини, де вона була зроблена. Микола Сеньковський фотографував і видавав свої знимки як поштові відкритки-світлини. Був у одній особі художником, фотографом і видавцем. Сумнівів щодо відповідності назви і зображення немає. Жінка одягнута у чудову сорочку, відому під назвою «вербовецька рукавівка» і характерну для сіл Вербовця, Старого Косова, Смодної, Черганівки. Місцеві жителі називали її «рукави».

Жителька Вербовця, моя бабуся Олена Ковалюк (1914–2007), називала орнамент сорочки, як на цій світлині, «кутське помальоване» або «навивані рукави». У колекціях музеїв і приватних збірках зберігається певна кількість цих унікальних артефактів. За зразками бачимо, що використовували два кольори (синій індиго та вишневий), які на відстані сприймаються як фіолетовий. Рукави вишиті муліне у техніці «кручений шов», уставки — «кучерявим швом» у поєднанні з оздоблювальним швом. Молодиці та дівчата такі святкові сорочки одягали на важливі події в житті: релігійні свята, вінчання. В цих сорочках жінок часто і хоронили.

Верхній одяг (кептар), прикрашений аплікаціями з сап’яну у вигляді зубців і кучерів. З’єднувальні шви також оздоблені кольоровими шнурами та плетінками з сап’яну, декоративні кишені оформлені зубцями та клапанами з сап’яну. Аплікації доповнюють маленькі вовняні ґудзики вишневого і синього кольорів.

Шиї зображених на фото дівчат і жінок рясно завішані «перлами» та «силянками» з бісеру, їхні орнаментальні мотиви геометричні.

Щоб визначити кольорову гаму силянок, звернувся до музейних збірок, на основі яких були відновлені та реконструйовані старі зразки, які зберігають у родинах.

Коралі багатші в кольоровій гамі, ніж сорочка. Але в процентному відношенні переважають кольори, близькі до синього та вишневого, що красиво гармоніювало з сорочкою і кептарем. У жінки зі світлини поміж «силянок» проглядається ряд великих срібних монет — зґард.

Голова жінки покрита «шаліновою» хустиною, завитою «по-молодицки», що відповідало статусу заміжньої жінки. На вигляд пропорції верхньої частини голови наче завеликі, але насправді так спеціально задумано. Молодиці заплітали волосся в коси і закручували їх по колу, зверху накладали дерев’яний обруч-«течку», схожий на той, який використовували бондарі при скріплюванні дощечок на барильцях обручами, а вже зверху завивали хустину.

Багатство одягу та прикрас вказує на приналежність людей зі світлини до заможного роду.

В V-му томі «Історії Гуцульщини» (2000 р.) за редакцією Миколи Домашевського вміщений допис Зоряни Ромовської «Священничий рід Обушкевичів». Авторка згадує дитячі роки, проведені в плебанії (оселя сім’ї священника) Старого Косова, де священником був брат її мами — Олександр Обушкевич. Вона описує прихід до пароха багатої селянки: «її завжди відразу запрошували до покою. На моє здивоване запитання, чому жінку у сільській одежі запрошено до покою, Марійка відповіла: «Це — дідичка», тобто багата селянка».

У період, до якого належить світлина, а це перша половина 20-го століття, за одягом можна було сказати, з якого села особа. Кожний населений пункт виробив свою особисту стилістику. З часом усе змішалося, і зараз з великою цікавістю етнографи вишукують характерні строї окремих сіл, роблять їхні реконструкції. Власне тут праця колективу Косівського музею народного мистецтва та побуту Гуцульщини дуже потрібна. Під керівництвом Вікторії Юріївни Яремин ведеться скрупульозна робота з відтворення автентичного одягу й аксесуарів.

Жінці на світлині приблизно 25–30 років, дівчинці 2–3 роки. Ймовірно, це мама з донькою. Світлину видано 1930 року в Косові, можливо, саме знимкуваня було в 1928–29 роках, коли цвітуть квіти родини айстрових.

Василь Гуменюк з Яворова пояснює ці букети в руках як пораду фотографів. Вони бачили, що люди не знають, куди подіти руки при знимкуванні, тому пропонували взяти щось до рук, зокрема — квіти. Це вносило гармонію і довершувало образ. Саме таку версію Василь Гуменюк запам’ятав з розповіді своєї мами Параски Федорівни Гуменюк (1919 — 2012).

За версією Богдана Петричука, квіти в руках позуючих надавали святковості події. У першій чверті 20 століття світлини ще були великою рідкістю, тому треба було створити незвичну атмосферу, а що краще доповнює будь-яке свято, як не квіти? їх завжди використовують на всі знакові події на Гуцульщині, та й не тільки. Навіть чоловіки прикрашали свої капелюхи, заквітчували їх.

На мою думку, квіти — це ще й своєрідний оберіг від поганого погляду. Настав час розповісти про пошук фотогероїв, які споглядають на нас з 90-річної віддалі.

Нещодавно побачило світ краєзнавче видання «Вербовець і Старий Косів у літописах і світлинах» («Писаний камінь», 2019), упорядником якого є Микола Гавронський. Пан Микола знає найбільше про ці села, працював у місцевих установах і найдовше був головою сільської ради. Саме до цього місцевого краєзнавця пролягла дорога в один з моїх візитів до Косова. Показав йому світлину. Пан Микола висловив припущення, що це можуть бути хтось із родини Лепкалюків, а саме — Василина і Параска. На його думку, багатий одяг позуючих говорить саме про цю родину, бо вона була досить заможною.

Поїхали на цвинтар Старого Косова, де збереглися могили мами і доньки. Знайшли. Мама — Лепкалюк Василина Дмитрівна (1906 — 30.03.1966) і донька — Осадчук (Лепкалюк) Параска Михайлівна (1927–1.08.2011). Фотографій немає.

Відвідали жительку Вербовця — Дарію Абашин, родичку згаданої сім’ї. Вона знайшла для нас єдину їхню фотографію, яку має, — світлину трьох дітей Василини — Дмитра (10.09.1925–2003, був глухим), Параски та Миколи (8.03.1929 — 11.08.2000), на якій діти присіли на сходах родинної хати. Ще одна цінна інформація — де мешкали наші герої. Ця хата знаходиться по-сусідству з пані Дарією, за сучасною адресою: вул. Галана, 1.

Продовжуємо шукати інформацію про рід Лепкалюків. Багато про нього знає Василь Іванович Шкурган, який сам є його нащадком, відтворив на основі досліджень родинне дерево. Фото потрібних нам осіб не має, зате багато розповідає про рід Лепкалюків.

Пошук фотографій для співставлення зображень триває. Можливо, в родинній хаті залишилися якісь світлини? А що хата є, ми вже знаємо, тому шукаємо сучасних мешканців. Дізнаємося від Миколи Свирида, який живе поряд, що в цій хаті живе зараз далекий родич Василини — Славко Сікорський з сім’єю. Просимо Миколу дізнатися, чи випадково не залишилося якихось родинних фотографій у хаті.

За декілька днів телефонує Микола і розповідає, що Славко якраз збирається відсилати родинні фотографії до міста Владивостока в Російську Федерацію, де мешкають син Параски Осадчук — Юрій і його діти Альона та Аліна. В Росії зараз живе і другий син Параски — Микола, в нього двоє синів — Роман і Микола. Вони проживають у Хабаровському краї, куди за радянських часів було вивезено сім’ю Лепкалюків.

Славко виносить велику шухляду, заповнену фотографіями.

Сідаємо на сходи і розглядаємо їх. На цих сходах 75 років тому знимкувалися Дмитро, Параска та Микола — фото, з якого почалося знайомство з родиною Лепкалюків. Вдивляємося у світлини 90-річної давнини та у «молодші» фотографії. Вони зроблені за період 1904 — 2011 років. їх дуже багато — сотні. Потрібен час, щоб вникнути, розшифрувати їх. Славко бачить моє зацікавлення і пропонує мені взяти сімейний архів і опрацювати його в більш спокійній атмосфері. У себе вдома уважно розглядаю фотографії. Перед очима — історія незнайомої родини. Фотографії перемішані, різних періодів.

Що є спільного в багатьох збірках фотографій — не тільки в цьому випадку, але повсюди? Вони не підписані. Відбираю з масиву фотографій цікаві для дослідження. Переглянувши їх, припускаю, що на них є саме ті дві особи, які зображені на світлині Миколи Сеньковського. Показую фото краєзнавцям. Вони порівнюють світлину Сеньковського і фотографії з лепкалюківської родинної шухляди, думки розділяються щодо схожості осіб. Я ж переконаний: це — вони.

Аргументи! Лепкалюки — жили неподалік Миколи Сеньковського, він міг зробити цю чудову світлину саме з ними. Фото зроблене влітку або на початку осені, приблизно 1929 року. Василині було тоді 23 роки і, відповідно, її доньці Парасочці — 2 роки, такий вік можуть мати і зображені на світлині особи. 8 березня 1929 року в сім’ї Михайла і Василини народилася третя дитина, син Микола (Коцьо). На мою думку, саме фізіологічні зміни після народження дитини трохи вплинули на обличчя Василини. Одяг, як уже з’ясувалося, повністю відповідає статусу цієї сім’ї, яка належала до багатих селян-дідичів.

На закінчення хочу поділитися асоціацією, на яку наштовхує зображення, а саме — на ікону «Богородиця з немовлям». Ні, не в значені величі і поклоніння, а в розумінні старшого і молодого, досвідченого і беззахисного. Опіка матері над дитиною і спокій дитини в обіймах мами. Це дуже хвилюючий та інтимний зв’язок між поколіннями. Цей факт спонукав мене дослідити світлину Миколи Сеньковського, яка з-поміж тисячі інших виділяється своєю харизмою. В цьому визначаємо її загадковість.

(Далі буде).

Мирослав Близнюк.
«Гуцульський край», №6, 5.02.2021 рік

Share