Торік на Косівщині упродовж шести місяців творили і завершили цікавий проект. «Він відкрив нову сторінку в дослідженні традицій гуцульського одягу і його промоції», — вважає його керівник Вікторія Яремин.

Ця молода жінка майже чотири роки тому очолила Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини. Він є філією розташованого у Коломиї Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й.Кобринського. Його генеральний директор Ярослава Ткачук останні роки косівським відділенням нахвалитись не може: «Тішуся, що в музеї відродилося життя, бо тут було мертво. Працювали чудові люди, віддані своїй справі, але щось не складалося, не було поступу. Ми довго шукали нового керівника. Вікторія погодилася стати завідувачем — і музей ожив. Як бачимо, одна людина може зробити дуже багато, якщо поряд є ті, хто її підтримують».

Однак досвідчена Ярослава Юріївна вміє не тільки хвалебні пряники роздавати успішним колегам, а й застосовує до них мотивуючого батога. Саме вона вивела косівських музейників із затишних залів — нагадала, що вони не тільки охоронці, а передусім збирачі: «Скільки можна сидіти в тому музеї?! Ідіть у села. Треба знати людей, майстрів, бачити, як вони живуть. Треба знати традиції…».

І музейники пішли в народ. Спершу забрели у передмістя і… застрягли там надовго. Цікавилися старими фотографіями жителів ближніх сіл. Досліджували історію моди середини XX століття. Підготували анкету зі ста питань. Стукали у різні двері, просили показати старі світлини, розпитували, уважно слухали, занотовували. І несподівано для себе відкрили етнографічну Іегга іпсодпііа (невідому, незвідану землю). Фотографій, інформації і записів тепер мають стільки, що вистачило на кілька самобутніх проектів. Планували зробити фотовиставку. А в результаті, як заявила Вікторія Яремин, «зібрали колосальний матеріал, на основі якого можна писати дисертацію».

Дисертацію поки що не написали. Зате все почуте, побачене, зафіксоване, осмислене і переосмислене допомогло перемогти у конкурсі ініціатив місцевих карпатських громад, організованому Асоціацією «Єврорегіон Карпати — Україна» (м.Львів) і профінансованому за кошти обласних бюджетів Львівської, Закарпатської, Івано-Франківської, Чернівецької областей, компанії ДТЕК і ПрАТ «Моршинський завод мінеральних вод «Оскар».

Керуюча справами виконавчого апарату Косівської районної ради Роксолана Барчук (координатор проекту) розповіла про цей конкурс Вікторії Яремин і порадилася з нею, яку цікаву тему можна запропонувати. «Так у нас же є дослідницький проект «Передмістя Косова — забуті портрети», — сказала Вікторія Юріївна.

Наступні дії нагадували успішну воєнну кампанію. І ось чому. Як відомо, будь-яке військо складається з маленьких підрозділів. Уявімо, що кожен вояк у ньому — великий патріот, фізично сильний і дуже фаховий, озброєний останніми взірцями точної та ефективної зброї. Не факт, що така армія виграє. Бо головне під час війни — злагоджені дії. Якщо піхота — в бузині, а в Києві — танки, артилерія у Харкові, а польова кухня у Львові, якщо підрозділи не вміють взаємодіяти один з одним, з іншими родами військ, проявляти ініціативу, поступатися амбіціями задля спільної перемоги, — ганебна поразка і великі жертви неминучі.

Так само і в мирному житті. Якщо люди, громади, організації, бізнесмени, політики, влада не вміють працювати разом, взаємодіяти, слухати, чути і підтримувати один одного, навряд чи у такої держави буде успішне майбутнє.

Усі учасники проекту, про який іде мова, нині стверджують, що отримали великий досвід спільної праці. Конкурс мав навчити органи місцевого самоврядування шукати нові інструменти і можливості для розвитку, ефективно освоювати бюджетні і позабюджетні кошти. Навчив.

Роксолана Барчук, на плечі якої ліг основний тягар адміністративної роботи, каже: «Проект продемонстрував спроможність органів місцевого самоврядування і мистецьких навчальних закладів включатися у спільну роботу, що виходить за рамки традиційної для них і передбачає інші підходи: креативність у плануванні, мобільність у реалізації великої кількості заходів протягом обмеженого проміжку часу, гнучкість у комунікації, здатність працювати за межами звичного професійного середовища. Усі партнери отримали добрий практичний урок з проектного менеджменту».

Заступник директора Косівського інституту ПДМ ЛНАМ з навчально-виховної роботи Вікторія Жаворонкова теж поділилася враженнями: «Приємно було брати участь у цьому проекті, працювати у такій потужній команді. Я вперше відчула, що наш навчальний заклад не тільки використовують, але й дуже допомагають, підтримують, мотивують».

Окрім Косівського музею, у проекті брали участь Косівська і Вижницька районні ради, Косівський інститут прикладного і декоративного мистецтва ЛНАМ, Винницький коледж прикладного мистецтва імені В.Шкрібляка, місто Легіоново і Легіоновський повіт Мазовецького воєводства Республіки Польща. Допомагали і підтримували косівські міська рада і райдержадміністрація, органи місцевого самоврядування кількох сіл, креативні і небайдужі люди.

«А до чого тут Польща?» — поцікавиться уважний читач. Справа в тому, що напрацювання косівських музейників стали лише частиною великого проекту, який після мозкового штурму ініціаторів отримав назву «Налагодження міжрегіонального партнерства з Легіоновським повітом Республіки Польща як можливість популяризації історико-культурної спадщини Гуцульщини за межами етнорегіону». Отже, прагнули не тільки відродити і підтримати національне, а й показати його світові. Це додало міцності дружнім стосункам Косівщини і Легіоновського повіту, які тривають уже не перший рік.

В українського і польського народів було не завжди просте спільне минуле. Це і досі багатьом не дає спокою. Але замість того щоб колупатися у болючих історичних ранах, учасники проекту вирішили дивитися і йти у майбутнє — створили позитивне поле спільних інтересів і діяльності.

Таким чином ниточки культурної співпраці та фінансових потоків тісно переплелися на міждержавних, обласних і районних рівнях. Усього було виділено майже 337 тисяч гривень, з яких 250 тисяч — грантові кошти (Косівська районна рада дала майже 163 тисячі гривень, Вижницька районна рада — 87 тисяч). Крім цього, для співфінансування проекту передбачили 50 тисяч гривень з косівського і 36600 гривень з вижницького районних бюджетів, 44 тисяч злотих надали польські партнери.

Кошти чималі. Але ж і зроблено було багато — цікавого, нового, такого, що довго існуватиме, здатне продукувати нові ідеї, наступні проекти. Розповімо про це нижче.

Передусім музейники провели ґрунтовне дослідження модних тенденцій народного одягу у передмісті Косова в середині XX століття.

«З’ясувалося, що в селах Вербовці, Старому Косові, Смодній, Черганівці він майже не досліджений, тому ми взялися за цю місію. Було складно, бо вже з 30-х років у автентичний народний стрій почали проникати деталі міського костюма, відчутними були впливи Покуття, Буковини. Свій слід залишила Друга світова війна, дався взнаки статус прикордонної етнографічної зони», — розповіла Вікторія Яремин.

У рамках проекту видали буклет. Трьома мовами — українською, польською, англійською. Він має зацікавити туристів і поціновувачів гуцульського одягу. Зібрані в чотирьох селах копії світлин, етнографічні матеріали пізніше опублікують в окремому фотоальбомі.

У Косівському і Вижницькому районах зняли відеофільм «Одяг і час», від якого важко очі відірвати. В ньому автори поєднали інформацію про автентичні і сучасні гуцульські одягові традиції двох районів.

13 грудня минулого року відбулась презентація проекту у м.Вижниці, а 22 грудня — у м.Косові. У Косівському музеї присутнім показали авторську колекцію унікального тканого одягу, який виготовляють знані в Україні і світі майстрині зі Старого Косова: мати — Ганна Крижанівська і її донька — Зоряна Господарюк.

У рамках проекту музейники створили і показали широкому загалу виставку старих родинних світлин жителів згаданих вище чотирьох сіл. Доповнили її гуцульським одягом. Косівський музей, а також відомі приватні колекціонери з Косівщини Богдан Петричук та Едуард Радиш надали народні строї для експозиції.

Її називають унікальною, бо це перша в Україні етнографічна виставка, яку частково адаптували для осіб з вадами зору. Такої новації заздалегідь не планували. Та коли науковий співробітник Педагогічного музею України (м.Київ) Кіра Степанович запропонувала Вікторії Яремин пристосувати виставку для незрячих відвідувачів, музейники не побоялися вийти зі своєї зони комфорту і погодилися. Не шкодують.

«Це дуже цінний досвід для музею. Сподіваємося, що будемо його застосовувати і для інших проектів», — каже Вікторія Яремин.

Як відомо, в усьому світі до музейних експонатів здебільшого заборонено торкатись, інакше їх не збережеш. Як же незрячим людям зрозуміти і відчути красу національного одягу? І як же кортить його помацати дітям. Викладачі і студенти Вижницького коледжу та Косівського інституту за рекомендаціями фахівців з тифлоадаптації виготовили зразки представленого в експозиції одягу. Їх можна брати в руки, відчути на дотик структуру різних видів вишивки, тканих елементів, тканин тощо. Такий тактильний досвід буде цікавий усім людям, особливо дітям. Тексти анотацій оформили шрифтом Брайля.

«У Святому письмі сказано, що найбільше благо — показати світ незрячому, — каже Юра Степанович. — Виявилося, що працювати з етнографічною виставкою дуже складно, бо є багато елементів (вишивка, тканина, деяке оздоблення кептаря), які не відчуваєш на дотик. Але ми разом поміркували і створили рекомендації з адаптації саме такого матеріалу. Наші напрацювання ми передали спеціалістам усієї України. Виставку чекають у Києві. її також планують показати у Харківському інтернаті для незрячих дітей».

А поки що її з цікавістю оглянули школярі з обстежених музейниками сіл. Проект передбачав, що створену експозицію використовуватимуть з освітньою метою, для проведення інтерактивних лекцій. Тому так важливо, що її можна не лише оглядати, а й відчути на дотик, та ще й приміряти на себе спеціально зшитий костюм.

Він став «родзинкою» експозиції. Мова йде про комплект весільного одягу із села Старого Косова. Моделі, які його демонстрували, ніби зійшли зі старої чорно-білої світлини, перевтілившись на кольорову. Фахівці і студенти вижницького і косівського мистецьких навчальних закладів відтворили два складних костюми в дуже стислі терміни — за 3,5 місяці. Костюми передали Косівському музею. І тепер кожен може їх побачити, сфотографувати, приміряти.

Кептар виготовили на відділі шкіри КІПДМ ЛНАМ.

«Стосовно головного убору нареченого ми трохи сумнівалися, тому що побачити в середині минулого століття кресаню на голові можна було нечасто, — пояснила Вікторія Яремин. — Хлопці в той період уже надавали перевагу кашкетам і фетровим капелюхам».

Всупереч історичній правді, кресаню для реконструйованого комплекту все-таки зробили. Але іншої автентичної деталі дотрималися. Нареченого одягнули не в гуцульські гачі, а в так звані «рейтки», більше відомі у світі під назвою «галіфе». У довоєнний, воєнний і післявоєнний період вони були дуже модними.

Розкішну сорочку нареченої вишили студенти Вижницького коледжу. Це точна копія знаменитої старокосівської рукавівки з фондів Косівського музею. Сучасні тканина і нитки надали їй модернового вигляду.

Вінок молодої відтворювали з труднощами. Вісімдесят років тому в способах його плетіння було мало стандартів і багато імпровізації. Тому реконструювали, так би мовити, за мотивами. Для цього уважно проаналізували майже 30 старих фотографій. За основу взяли весільний віночок з фотографії Ганни Пасічняк зі Смодної. До речі, пані Ганну запросили у Косівський музей на презентацію виставкового проекту. Літня жінка з цікавістю спостерігала за усім дійством, охоче давала інтерв’ю журналістам біля своєї весільної світлини.

В.Яремин розповіла, що під час спілкування з жителями приміських сіл музейники з’ясували багато несподіваних для себе деталей. «Мало кому відомо, що в середині минулого століття виплітали два весільних віночки, — розповіла завідувач музею. – Один був великий — з квітів, виготовлених з воскованого паперу. А другий — маленький, який мав назву «пупчик». Це тоненька спіралька з кори вишні, її треба було обережно зняти з гілочки. Після цього кору обгортали тонесенькою позліткою, схожою на сусальне золото, і обшивали червоною стрічкою. «Пупчик» ховали під великим вінком».

Жінки трепетно зберігають свій весільний одяг. Ганна Пасічняк каже, що у весільному кептарі ходить до церкви, в ньому ж таки і у шлюбній вишитій сорочці заповіла себе поховати. Якби не це зворушливе ставлення до народного строю, навряд чи вдалося би сьогодні реконструювати його так точно. Тож варто низько вклонитися усім людям, які зберегли його. Варто подякувати музейникам, які встигли побачити наживо унікальний весільний одяг, перш ніж він сховається під віком домовини.

Важливим етапом реалізації проекту був показ гуцульського стилізованого одягу у місті Легіоново у вересні минулого року. Його пошили у Косівському інституті і Вижницькому коледжі. Відома мисткиня Руслана Гончарук повезла у Польщу свої знамениті кошлаті гуні, які мріють одягнути модниці зі всього світу. На подіумі усі моделі показували студенти.

Дівчата і хлопці їхали у Легіоново стривожені. Не знали, як сприймуть національний одяг, пошитий у провінції, жителі міста, розташованого за 20 кілометрів від великої європейської столиці — Варшави. Хвилювання минуло, коли почули гучні оплески, побачили захоплення в очах поляків. Наші студенти відчули гордість — за свій народ, за культурні надбання предків, за талановиті руки сучасників, здатних творити красу, що так вражає.

«Ми зрозуміли, що гуцульська культура затребувана, її хочуть бачити, потрібно її показувати, — каже Роксолана Барчук. — Треба виходити за межі нашого етнорегіону. Цю унікальну виставку чекають у багатьох містах. Гуцульська мода унікальна, і ми будемо її популяризувати».

Заступник директора КІПДМ ЛНАМ Вікторія Жаворонкова додала: «Над проектом працювала дуже сильна команда ентузіастів. З такими людьми хочеться робити добрі справи. Думаю, влада не пошкодує, що виділила кошти на цей задум, бо його результати бачить кожен, вони не надумані. Вкладати кошти, фінанси і зусилля в освіту І культуру — це дуже велично, бо тим самим інвестуємо у своє майбутнє».

Під час презентації у Косівському музеї голова районної ради Павло Ванджурак пригадав старий анекдот про те, як туристи шукали в Івано-Франківську гуцулів. З обласного центру їх відправили в Коломию, з Коломиї — у Косів. Косівчани сказали, що гуцули тут не живуть, і порадили пошукати їх у Верховині. Верховинці гуцулами себе також не визнали і послали туристів аж у Замагору.

На жаль, був у нашій історії період, коли називати себе гуцулами було ніяково. Це здавалось чимось провінційним, навіть дрімучим. На думку Павла Ванджурака, вже багато років цей анекдот не є актуальним. Гуцульщина відроджується, приростає новими талантами, вражає саму себе і цілий світ самобутніми творами народного мистецтва, унікальною культурою, умінням мислити і діяти креативно.

Добре, що є такі конкурси і проекти, як той, про який ми розповіли. Вони допомагають регіонам розвиватися, дбати не тільки про свій хутір, а й враховувати інтереси сусідів, діяти не самотужки, а в команді однодумців. Так переплітаються зв’язки — територіальні, фінансові, особисті. Кожен відчуває себе частиною великого цілого — народу, держави, України.

Можливо, якби такі проекти почали впроваджувати з початку нашої незалежності, якби їх було більше, якби до співпраці над ними заохочували не тільки сусідні регіони, а й географічно далекі, культурно і ментально несхожі, — анексії Криму та війни на сході вдалося б уникнути.

Аліса Мудрицька.
«Гуцульський край», №7, 15.02.2019 року

Share