1880 року австрійський імператор Франц Йосиф І відвідав Коломийську промислову виставку, побачив серед експонатів кахлі гуцульського кераміка Олекси Бахматюка (1820–1882) і був вражений настільки, що замовив для себе піч. Подейкують, що вона і досі стоїть в одному з тамтешніх замків.

Піч з великою кількістю кахель Бахматюка вже сто років прикрашає і обігріває помешкання жительки села Вербовця Параски Іванівни Павлюк. Жінка народилася 92 роки тому. Її дід був сільським війтом, збудував хату 1909 року і міг дозволити собі таку розкіш — покласти в домі не селянську побілену, а панську кахляну піч.

Ці два приклади добре характеризують знамениту косівську кераміку — її вишуканість і простоту, елітарність і доступність, естетичне та практичне призначення.

На Коломийській промисловій виставці Олекса Бахматюк отримав золоту медаль, зробив своє ім’я відомим, додав гуцульському гончарству мистецького лоску та запровадив моду на нього.

Вона така одна

Косівську кераміку і досі вважають унікальною. Місцеві гончарі застосовують для оздоблювання виробів традиційні жовто-зелені кольори і «ритування» (дряпання, гравіювання) — це коли малюнок наносять на сиру глиняну поверхню цвяшком чи паличкою. Розпис роблять після першого випалу у печі. Білої глини у нас немає, тому перед обпалюванням застосовують спеціальне рідке покриття — білий ангоб, а вже потім — зелений, коричневий, жовтий і синій.

Технологію використання ангобу знали античні гончарі. Цікаво, що керамік за фахом, відомий косівський художник і скульптор Василь Дутка, перебуваючи на пленері у Греції, побачив в археологічному музеї міста Істмія таріль, дуже схожий на наш. «Складається враження, що гуцули були в Греції уже в минулому тисячолітті», — пожартував Василь Якович.

Косівську кераміку треба зберегти, захистити і популяризувати, щоб вона не зникла, як її антична «прабабуся», — переконані мистецтвознавці. Цю історичну (без перебільшення) місію добровільно поклала на свої плечі відомий керамік, член Національної спілки художників України, засновник і голова благодійного фонду «Автентика Гуцульщини» Марія Миколаївна Гринюк.

Саме з її ініціативи і завдяки її зусиллям наша кераміка потрапила до репрезентативного списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЄСКО. «Всі етапи моніторингу, всі перевірки ми пройшли. Тепер чекаємо голосування, яке відбудеться наступного року», — каже Марія Миколаївна.

М.Гринюк створила проект культурно-мистецького центру «Дзбан», у якому головне місце займатимуть вироби художнього гончарства. Оригінальну триповерхову споруду заввишки 15 метрів у вигляді гуцульського глечика планують спорудити у селі Старому Косові. Власником центру буде громада.

Марія Миколаївна є автором ідеї і організатором фестивалю кераміки «Мальований дзбаник», який перших два роки проходив на її ентузіазмі та практично за її кошти. Дійство сподобалося, отримало позитивні відгуки учасників і глядачів, фестиваль підтримали на рівні районної і міської рад, райдержадміністрації, відділу культури РДА, обласної влади, зокрема управління культури ОДА. «Цього року навіть з Міністерства культури до нас приїхали, — зауважує Марія Гринюк. — Значить, і там не байдужі до косівської кераміки».

Перший день

Недавній (п’ятий за рахунком) фестиваль традиційно тривав два дні, перший з яких був менш розрекламованим, але не менш цікавим. Гості, а серед них були і ті, хто здатні впливати на прийняття важливих рішень, побачили повний цикл виготовлення виробів у керамічному цеху, що діє при Косівському регіональному відділенні НСХУ.

Дізналися, наприклад, і про те, що добута щойно з кар’єру глина не придатна для роботи. Вона має вилежатися у спеціальній ямі (на морозі, під дощем) цілий рік, а то й більше. Лише після цього стає слухняною і податливою у руках майстра. Гостям також запропонували оглянути дві виставки: персональну — кераміки Михайла Сусака та експонатів з художнього гончарства, які зібрало і зберігає відділення НСХУ (його очолює Іван Кочержук).

Як завжди цікавими, і теж традиційними, були відвідини майстерень іменитих косівських митців.

«Це не просто фестиваль, на який збираємо кераміків докупки, — пояснює Марія Гринюк. — Набагато цікавіше, коли йдемо до них додому, бачимо «творчу кухню», фірмові технології; коли вони відкривають нам свої секрети». Свої секрети та робітні цього року відкривали митці Валентина Джуранюк, Іванна Козак, Орест Чорний. Гості з великою цікавістю оглянули і столітню піч з кахлями Олекси Бахматюка у помешканні вербівчанки Параски Павлюк, яку я вже згадувала.

А у Косівському музеї народного мистецтва і побуту Гуцульщини першого фестивального дня провели науковий семінар «Авторське право в контексті конвенції ЮНЕСКО». Лекцію на цю тему прочитав і відповів на запитання присутніх Ілля Фетісов, голова експертної ради з питань НКС при Міністерстві культури.

«Вели мову про захист нашої кераміки як традиції громади і її носіїв, — розповідає Марія Гринюк. — Нам порадили розробити фірмовий знак і маркувати вироби, щоб їх можна було пов’язати з Косовом. Знаю, що бувають випадки, коли замовник вимагає писати на них слово «Яремче». От покупці і вважають, що саме там, а не в Косові, вони зроблені. Є й інша проблема: майстри копіюють роботи колег.

Раніше за плагіат виключали зі Спілки художників, тепер до таких «запозичень» ставляться менш принципово. Це неправильно. В Україні ухвалено закони про захист інтелектуальної власності, авторського права, але вони не завжди працюють. У Києві ми бачили керамічні міні-цехи, які копіюють старих і сучасних майстрів, роблять на цьому бізнес. Це неприпустимо».

Марія Миколаївна прогнозує, що після того, як косівську кераміку визнають нематеріальною культурною спадщиною ЮНЕСКО, вона стане більш відомою, впізнаваною і розрекламованою у світі, тож і підроблятимуть її частіше. Тому про захист нашого мистецького феномена треба дбати вже сьогодні.

Другий день

Він був сонячним, гамірним і феєричним. Недоліками були… осінь і п’ятниця. Якби дійство проходило влітку, у розпал туристичного сезону, чи в неділю, воно зібрало б набагато більше глядачів.

Свої роботи для демонстрації і продажу (якщо автор цього хотів) представили кераміки: Роман Павлюк, Оксана Бейсюк, Людмила Ухман, Мирослава Заграй, Микола Данчук, Людмила і Роман Якібчуки, Тетяна і Володимир Петрівн, Оксана Вербівська-Кабин, Ірина Серьогіна, Валентина Джуранюк, Михайло Сусак, Марія Корнелюк-Гривінська, Орест і Микола Чорні, Уляна Шкром’юк, Марія Гринюк, Іванна Ділета, Ігор Радиш, Віталій Слижук, Сергій Дутка, Любомир Макар. Пишу їхні прізвища у тій послідовності, в якій митці стояли біля своїх столиків з міні-експозиціями.

Яскраво, барвисто, креативно і весело було біля стендів Кутської художньої школи і художньої студії«Дивоцвіт» районного центру дитячої творчості, які навчають своїх вихованців гончарству Варто зазначити, що ці заклади і цих дітей взяла під опіку депутат обласної ради Оксана Мельниченко, допомагає їм у міру своїх «материнських інстинктів» і депутатських можливостей.

Відомі кераміки та юні початківці продемонстрували на фестивалі «Мальований дзбаник» виставку неповторних мистецьких виробів. Іншого і бути не могло. Адже сюди прийшли справжні митці — люди з витонченим художнім смаком, занурені у традицію косівської кераміки і водночас відкриті для світу та нових ідей. Люди, які творять передусім для себе, для душі. Вони, зазвичай, не тиражують своїх виробів, можуть, але не хочуть повторюватися.

Деякі, як от Марія Гринюк, котра робить тільки виставкові речі, відмовляються їх продавати, бо вважають свої твори чимось дуже інтимним, часточкою душі та генетичної пам’яті автора.

На жаль, не всі місцеві кераміки змогли прийти на фестиваль, організований спеціально для них. Загалом на Косівщині є три десятки митців високого рівня. Але і це не остаточна цифра. Художня кераміка може бути, і часто буває, колективним видом творчості. Марія Гринюк пояснює: «Хтось заготовляє глину, хтось допомагає випалювати вироби, хтось точить, а хтось малює… Це майже 70 осіб. Ми створюємо каталог усіх наших майстрів, в якому назвемо їх поіменно, — цього вимагає ЮНЕСКО».

Така велика кількість людей, що продовжують і творять сучасну традицію косівської кераміки, тішить, але не заспокоює фахівців. Гончарство — фізично важкий, трудомісткий, технологічно складний і матеріально витратний вид творчості. Більшість спеціальних печей опалюють газом, тож не важко здогадатися, які рахунки отримують і сплачують кераміки щомісяця. Про встановлення пільгових цін на енергоносії для митців, які працюють творчо, беруть участь у виставках, прославляють свій край та Україну у світі, ніхто навіть не говорить.

Через дорогий газ і недешеву електроенергію зростає вартість виробів, це ускладнює їх реалізацію, змушує кераміків або комерціалізуватися, відходити від народних традицій, орієнтуватися на ринок і сучасний дизайн, або шукати інші види заробітку. «Стрипко перейшов від традиційної косівської кераміки до коричневої, — розповідає Марія Гринюк. — А він робив дуже гарні керамічні скульптури, які на щастя збереглися у Косівському музеї і в музеї Спілки художників».

«Я їх не засуджую, — каже корифей косівської кераміки Валентина Джуранюк. — Треба жити, треба сім’ї утримувати. А молода людина тим більше в різні боки хитається, шукає, як заробити і проявити себе».

Тож не дивно, що цьогоріч на відділ художньої кераміки у Косівський інститут прикладного і декоративного мистецтва вступила лише одна дівчина, і та із Закарпаття. Хоча і це можна вважати прогресом, бо минулого року на нього не вступив ніхто. Всього ж відділ нараховує п’ять місць. На щастя, цю нерадісну статистику робить оптимістичнішою Косівське училище, де всі місця (їх сім) на відділі художньої кераміки зайняті.

Тому так важливо підтримати талановитих майстрів, бо саме вони не дають зникнути унікальній косівській кераміці, втягують в орбіту сродної праці цілу сім’ю: чоловіків, дружин, дітей, онуків… Так творяться династії. У нас їх багато: Цвілики, Троці, Якібчуки, Тулаїнови, Вербівські, Чорні, Кушнірі…

«Уявіть, що на Косівщині провели конкурс, за умовами якого кожен керамік виготовив і анонімно представив глечик або таріль. Роботи яких майстрів ви би відразу розпізнали?» — запитала я Валентину Джуранюк.

«Свого часу я працювала у художніх майстернях, була навіть головою художньої ради якийсь період, так що розрізню всіх, — відповіла Валентина Йосипівна. — Кожен має свій почерк. Незважаючи на те, що колорит у нас подібний, у кожного майстра є свої відтінки, елементи розпису, кожен по-своєму їх виражає». Погодьтеся, це висока оцінка творчості колег, це промовиста характеристика косівської кераміки — ніби і закутої у лещата традиції (форми, техніки, колористики), але в кожного майстра вироби різні, цікаві і неповторні. Гості фестивалю змогли в цьому переконатися.

Святкове дійство

Тим часом фестивальне дійство проходило свої традиційні етапи. Трембіти сповістили про початок офіційної частини. Три отці-декани поблагословили учасників і гостей фестивалю. На літню сцену вийшли поважні гості: керівники та представники районної, міської та обласної влади, очільники інших (передусім сусідніх) районів Прикарпаття. Вони мовили багато гарних слів на прославу Гуцульщини і її талановитих людей. Було святково і солідно. Але мене здивувало, що на сцену не запросили кераміків. Під час відкриття фестивалю вони осиротіло сиділи чи стояли за кілька десятків метрів від сцени — біля своїх столиків. Може, наступного року варто урочисто вивести їх на сцену, бо без них і фестивалю такого не було б.

Це був, мабуть, єдиний прорахунок організаторів. Усе наступне дійство підготували з великою любов’ю і фахово, воно проходило дуже цікаво і тривало до вечора.

Але один керамік того дня таки піднявся на сцену. Це Валентина Джуранюк. Голова районної ради Павло Ванджурак вручив їй премію Олекси Бахматюка. Нову творчу нагороду районного рівня встановлено спеціально для творців глиняних шедеврів. Валентина Йосипівна закономірно і заслужено стала її першим лауреатом.

«Я родом з Вінниччини, — розповіла мені Валентина Йосипівна. — 50 років живу в Косові. Доньки та онуки народилися тут. Мені кераміка подобається, хоча, здається, за ці роки мала би вже набриднути. Вона мене заспокоює. Маю задоволення від праці.

Коли починаю малювати, форма (плоска чи об’ємна) диктує, що на ній має бути. Мій чоловік каже, що я забагато малюю. Це тому, що маю величезний запас елементів і хочеться його використати. Глина — це Богом даний, космічний матеріал. Екологічно чистий. Буває, чимось пораниш руку, але мусиш працювати на гончарному колі. Від контакту з глиною рана навіть швидше гоїться. Це дуже пластичний матеріал, з якого можна створити багато такого, чого не зробиш ні з дерева, ні з металу.

Традиційна косівська кераміка має перспективу. Вона безперервно, протягом 200 років, існує у цьому колориті, вигляді, формі. Такої немає в Україні і світі. Якщо вона дотепер тримається, думаю, що і надалі буде триматися». Після офіційної розпочалися конкурсна і розважальна частини фестивалю. На сцену виходили відомі і не дуже відомі артисти, але всі — обдаровані, талановиті. Дійство вражало розмаїттям жанрів, органічним поєднанням давнього народного і сучасного естрадного мистецтва.

Глядачі охоче підтанцьовували, підспівували, аплодували. Концертних номерів було багато. Перелік прізвищ і назв колективів зайняв би так багато місця, що нагадував би концертну програмку.

Але одну людину не можу не виокремити. Був і виступав на фестивалі наш знаменитий краянин, композитор, народний артист України Остап Гавриш. Його пісні знає і співає вся Україна.

А він не полишає рідний Косів, живе поряд з нами, не зазнається, охоче і безкоштовно виступає перед земляками. І коли дивишся на нього та інших косівських митців, щоразу дивуєшся і запитуєш себе: хто, за що і навіщо обрав наш край колискою для талантів, нагородив його такою великою кількістю унікальних людей? Що це — випадковість, збіг багатьох обставин чи якесь містичне призначення Косівщини?

Міркую над цим, а свято добігає кінця. Голови районної ради і райдержадміністрації — Павло Ванджурак і Віталій Кічеряк — запалюють традиційну фестивальну ватру. Довкола неї утворюється велике коло і починається гуцулка — древній танець, у якому всі міцно тримаються за руки і рухаються у спільному напрямку.

От якби і в житті так було.

Аліса Мудрицька
«Гуцульський край», №39, 28.09.2018 року

Share