Косів, Космач, Шешори, Яворів… Ці топоніми знають і породжують яскраві асоціації у багатьох людей з різних куточків України та світу. Але є на Косівщині села, незаслужено обділені увагою. Серед таких — Вербовець і Старий Косів. Територіально приклеєні до районного центру, вони весь час перебувають у його тіні. Так у сім’ї звично не звертають уваги на близьких і посидющих дітей, віддаючи перевагу далеким — енергійним та успішним.

А між тим, ці села не такі вже й прості. Вони давно мають і в майбутньому матимуть те, чого не побачиш більше ніде у світі: сорочки-рукавівки і культурнс-мистецький центр «Дзбан». Перші бережуть і відроджують, другий планують збудувати.

Про це та багато іншого можна було почути на дуже цікавому заході, який провели у Старокосівському будинку культури. За словами гості свята, завідувача відділу художнього ткацтва Косівського інституту Оксани Гордійчук, це дійство стало одою вербовєцькій рукавівці.

Хто придумав таке дивне і трохи неоковирне слово, важко сказати. А ще важче дізнатися, хто є першим автором самої сорочки.

Краєзнавці і музейні працівники стверджують, що так більше ніде не вишивають. Якщо хтось знайде аналогічну вітчизняну або закордонну рукавівку, це стане сенсаційним приводом для дослідження етнографічних паралелей.

Локальний феномен

Вербовецькі рукави (так їх ще називають) з’явилися наприкінці XIX — на початку XX сторіччя. Вони унікальні, і такими їх зробила технологія «кучерявого шва». «Вона поєднує у собі кілька швів, — читаємо у посібнику «Українське народне вишивання». — Центр основного орнаментального елемента вишивають швом «кочелистий».
Довкола центральної частини стібки настеляються швом «позад голки» або «штепуванням». Основний орнаментальний елемент буває різної форми, але найпоширенішим є абстрагована, восьмипелюсткова розетка (ружка). В орнаментах ЇЇ розміщують по діагоналі або прямими рядами. Такі орнаменти завдяки фактурі шва, синтезу кольорів у своєрідних композиційних ритмах сприймаються не як вишивка, а як фактурна рукотворна тканина з унікальним живописним нюансом».

Про цей нюанс розповіла на святі завідувач Косівського музею народного мистецтва і побуту Гуцульщини, яка живе у Вербовці «в невістках», Вікторія Яремин: «Вишивальниці рукавівок жили понад сто років тому, не вивчали теорію мистецтва і художніх дисциплін, але інтуїтивно, свідомо чи несвідомо, використовували прийом оптичного змішування кольорів: це коли бордовий і синій на відстані виглядають як фіолетовий. На жаль, таких давніх сорочок збереглося дуже мало, а технологія їх вишиття — на межі зникнення».

Фіолетовий колір — нечастий гість на українських вишиванках. Напевно, століття тому у великій кількості його можна було побачити лише на сукнях шляхетних пань. Хтозна, чи й нитки для вишивання у такий колір фарбували, чи був на них попит? А тим часом вербовецькі і старокосівські дівчата, молодички і жінки гордовито дефілювали у своїх фіолетових рукавах, і були ні на кого не схожі.

Ініціатором свята оди рукавівці, яке переросло у прославу української вишиванки та гуцульського народного мистецтва, став Іван Михайлович Павлюк — колишній багаторічний Вербовецький сільський голова, знаний поет-пісняр, краєзнавець і великий патріот рідного села. «Один з рушіїв розвитку культури в нашому селі», — сказала про нього директор Старокосівської ЗОШ І—НІ ступенів Уляна Юліанівна Павлюк.

П’ять років тому Іван Михайлович був серед тих небагатьох, хто забив у тривожний набат: знаменитим сорочкам загрожує зникнення. Власниці та їхні нащадки продають їх. Білими лелеками з фіолетовими крилами розлітаються рукавівки по світу, поповнюють приватні колекції. Нових рукавів ніхто не вишиває.

Занепокоєні краєзнавці не стали влаштовувати колективний істеричний плач з цього приводу, а почали діяти. Вони вирішили пояснити землякам, чим особливі та унікальні місцеві рукавівки, попросити не продавати їх, а всіх охочих покликали на майстер-клас, де показували, як треба виводити голкою знамениті ружі.

Тоді творити їх на полотні навчилися кілька дівчат і жінок. Та лише одна вербівчанка — Оксана Іванівна Гордій вишила не десяток пробних квіточок для забави, а рукави двох сорочок. Жінка має метушливу і відповідальну роботу — куховарить на замовлення. А от знайшла попри неї дороцінний час для живопису на полотні. У вишитій власноруч рукавівці пані Оксана брала у рідній церкві символічний «золотий шлюб» зі своїм чоловіком Іваном Танасійовичем. Ще два рукави вишила для онучки.

Іван Павлюк повідомив цікавий факт: сват пані Оксани, Микола Гордій, навчився у неї вишивати усі елементи, необхідні для рукавівки, може їх продемонструвати і навчити інших. Але найбільший подив викликає не те, що чоловік вишиває (таке трапляється часто), а його професія. Пан Микола — колишній військовий льотчик, піднімав у небо винищувач.

Оксана Іванівна Гордій, за задумом організаторів свята, мала стати його головною діючою особою, їй хотіли вклонитись і подякувати всією громадою. Але сталася біда. За сорок днів до цього дійства помер чоловік вишивальниці. Вдові було не до святкових заходів.

Вишиті нею і передані на виставку рукави всі прискіпливо розглядали і щиро розхвалювали. «Треба вклонитися золотим рукам цієї жінки, яка ниточка до ниточки, завиточок до завиточка відтворює нашу техніку вишивання», — сказала вербівчанка Марія Дмитрівна Павлюк.

Особливо уважно розглядали тісні рядочки кучерявих руж два колишніх директори Косівського інституту — Марія Гринюк і Катерина Сусак.

Марія Миколаївна — велика шанувальниця народного мистецтва, автор проекту «Галерея майстрів Гуцульщини», ініціатор присвоєння гуцульській кераміці статусу культурної спадщини ЮНЕСКО, ідейний натхненник фестивалю «Мальований дзбаник», а також безкомпромісний захисник раритетних рукавівок та інших родинних старожитностей, зокрема фотографій (виступає категорично проти їх продажу).

Роль вербівчанки Катерини Романівни Сусак у відродженні української вишивки є дуже вагомою. Пані Катерина не просто ентузіаст оздоблення полотна узорами, а фаховий педагог цієї дисципліни, відомий дослідник і практик українського вишивання.

Саме з її ініціативи та за часів її незабутнього керівництва Косівським мистецьким закладом у ньому відродили відділи художньої вишивки і художнього ткацтва. Але і це ще не все. Катерина Сусак у співавторстві із завідувачем кафедри дизайну КІПДМ Ніною Стеф’юк 2006 року видала прекрасний і вже цитований вище посібник «Українське народне вишивання». Почесне місце у ньому займає вербовецька рукавівка, на кількох сторінках детально описано і відтворено в малюнках технологію усіх її швів.

Вирішили повторити

Отже, п’ять років тому, під час першого майстер-класу Оксана Гордій зацікавилася цим рукомеслом і навчилася вишивати знамениті рукави. Але одна майстриня не може зберегти і розвинути локальний різновид гуцульської вишивки. Тому Іван Павлюк запропонував провести такий захід знову — для всіх охочих і передусім — молоді. Його задум підтримали і допомогли реалізувати заступник директора Косівського інституту з наукової частини Марія Гринюк і нинішній вербовецький сільський голова Іван Іванович Сусак. Активно підключився до цієї справи Косівський музей народного мистецтва та побуту Гуцульщини.

Щоб свято відбулося і запам’яталося, багато енергії та сил доклали директор Старокосівської ЗОНІ Уляна Юліанівна Павлюк, вчителі трудового навчання (Н.І.Симовонюк, В.Г.Вудвуд, Я.І.Федірко, І.Я.Федірко) і музики (В.М.Данилюк), учні Старокосівської і Вербовецької шкіл. Вони підготували і розгорнули у залі розкішну та різнопланову виставку виробів народного мистецтва, передусім вишиваних і різьблених робіт.

Вела святкове дійство Марія Гринюк, а допомагала їй у цьому завідувач Вербовецької бібліотеки Галина Іванівна Риптик.
На свято запросили і зустрічали як героїв жінок, які не спокусилися грошима, не продали маминих, бабусиних і прабабусиних сорочок. Ганна Василівна Петричак, Марія Семенівна Пасічняк, Марія Іванівна Андрусяк, Параска Іванівна Курендаш, Марія Миколаївна Пітиляк і Уляна Петрівна Попенюк прийшли у своїх рукавівках, а хто не зміг (Марія Богданівна Семенюк і Зоряна Михайлівна Данчук) — передали сорочки для колективних оглядин.

Жінкам так сподобалася загальна увага, що вони несподівано для всіх дружно заспівали вербовецький воробінчик (великодню обрядову пісню). Підняла їх до співу Марія Семенівна Пасічняк. Ця жінка вже давно на пенсії, але має стільки завзяття та енергії, що здатна заткнути за пояс багатьох молодих.

Іван Павлюк і Марія Гринюк мають намір порахувати, скільки давніх рукавівок залишилося у приміських селах. Планують піти до кожної власниці та уклінно просити не продавати це рукотворне диво. Бо така спокуса є, і вона велика. Марія Миколаївна сказала; що за раритетну рукавівку власники правлять і отримують від однієї до двох тисяч доларів. Ціна може видатися захмарною. Але до пори до часу. Виявляється, фахівці недавно створеного Інституту української моди не полінувалися і підрахували кількість спіральних швів (18358) і стібків (238654) на одній старій рукавівці. «Це колосальний обсяг роботи», — повідомила і прокоментувала цифри завідувач Косівського музею Вікторія Яремин.

«Говорять про космацький і верховинський національний одяг, про борщівські сорочки, а наші села якось забуваються. Тому ми вирішили ще раз низько вклонитися людям, які мають ці унікальні сорочки, і хочемо попросити: не дайте себе обдурити, не продавайте, передайте вашим онукам, аби вони їх носили», — благала земляків Марія Гринюк.

Окреме слово мовила Марія Миколаївна і про рідний інститут: «Викладачі з відділів художнього ткацтва і художньої вишивки роблять дуже важливу справу. Якби в нашому інституті не почали відновлювати ці ремесла, то ще не знати, чи ми би сьогодні мали про що говорити. Наш навчальний заклад — це надзвичайно потужна мистецька школа. Коли весь Радянський Союз вчився говорити російською, тут навчали українською, берегли національне, відроджували традиції. Це таке українське творче гніздечко, яке викохує народних майстрів, художників. Вони розлітаються по всьому світу і прославляють наш край та Україну».

Відтак до слова запросили Вікторію Яремин. Нецілих три роки вона очолює Косівський музей народного мистецтва і побуту Гуцульщини, але за цей короткий період зуміла разом з колегами вдихнути нове життя у старі музейні зали, розбудити сонне царство мертвих експонатів і занурити жителів і гостей міста у вир мистецьких, екологічних, патріотичних, театралізованих подій, що відбуваються у музеї практично у режимі нон-стоп. А головне — Вікторії Юріївні вдалося повернути у музей молодь, перетворити дівчат і хлопців з неуважних глядачів на активних співавторів і співучасників багатьох неповторних дійств.

Навіть на цьому святі Вікторія Яремин виступала не з доповіддю, а жваво та безпосередньо спілкувалася з аудиторією (передусім старшокласниками), розказувала і розпитувала про рукавівки та український національний одяг. За кожну правильну відповідь дарувала красиві календарики. А ще повідомила про велику медійну популярність вербовецьких рукавів — їх часто можна побачити на обкладинках модних журналів і календарів, вони стали героями фотосесій відомих арт-студій, з’являються у відеоролику українського «Євробачення».

«Сорочки на всіх цих моделях не старовинні. Це сучасні копії, їх виготовляє зі своєю командою Богдан Петричук з села Бабина. Він — корінний гуцул, з дитинства дуже любить народний одяг, має фантастичну колекцію, якою не кожен музей може похвалитися. Богдан також відроджує рукавівки. Робить це по-своєму — на домотканому полотні. Освоїв необхідну техніку, навчає цьому своїх вишивальниць. Як бачимо, ще одна людина цікавиться нашими рукавами, відроджує їх», — повідомила приємну новину Вікторія Яремин.

Коли косівські музейники зацікавилися рукавівками, то почали шукати різнобічну інформацію, серед якої знайшли унікальний вербовецький бренд на картинах знаменитих фотографів (Микола Сеньковський) і художників (Іван Труш). Талановита мисткиня і знавець старожитностей Олена Кульчицька видала книгу, в якій власноруч змалювала народні костюми різних регіонів Західної України. Є серед цих рисунків і зображення молодої (нареченої) зі Старого Косова (1931 рік), і молодички з Вербовця — у рукавівках.

«Наш музей уже рік працює над проектом «Передмістя Косова: забуті портрети», маємо тематичну сторінку в соціальній мережі «Фейсбук». Вміщуємо на ній старі фотографії з родинних альбомів жителів сіл Вербовця, Старого Косова, Смодної, Черганівки. Ми зрозуміли, що на цю тему є дуже мало інформації, немає жодного комплексного дослідження про верхній стрій, який носили у наших приміських селах», — сказала Вікторія Яремин.

Працівники музею мають намір заповнити цю прогалину — спілкуються з жінками старшого віку, а ті розповідають їм про те, що запам’ятали самі, згадують розповіді батьків, бабусь і дідусів. Отак по крупинках збирають інформацію, безцінну вартість якої зможуть оцінити лише наступні покоління.

«Ми з Вікторією Юріївною маємо пропозицію до вчителів і школярів, — звернулася до присутніх на святі Марія Гринюк. — Дуже добре, що ви вчите і вас вчать вишивати. Розуміємо, що набагато легше купити чи знайти в Інтернеті готові схеми узорів. Але практично у кожній родині є багато старовинних вишивок. Спробуйте відшивати їх. А за тим вишиванням можете і щось заспівати. Запросіть на такі уроки поважних ґаздинь, послухайте їхні спогади та розповіді про давно мияулі часи. Приходьте також до нашого музею та інституту, там побачите і дізнаєтеся багато цікавого».

Багато цікавого присутні дізналися і на цьому святі — з виступу вчителя трудового навчання Старокосівської ЗОШ Надії Іванівни Симовонюк, яка має дуже талановиті руки, прекрасно вишиває. «У нас уся школа вишита — і портрети Шевченка, і портьєри, і рушники, і скатерті, — сказала педагог. — Наші рушники були на багатьох виставках. Після такого гарного майстер-класу, який відбувся у березні 2013 року, ми приносили вербовецькі рукави у школу, показували учням, вивчали. Запрошували місцевих вишивальниць і працівників інституту. Вони пояснювали нам техніки кучерявого шва, навиваного. Нас так зацікавила рукавівка, що ми з дівчатками задумалися: а що далі? Вирішили її відроджувати.

У той час ми освоювали техніку мережаного квадрата. Одинадцятикласниці мені кажуть: «Подивіться, як він схожий на той кочелистий шов, котрий нам показували на майстер-класі. Давайте спробуємо відтворити вербовецьку рукавівку сучасними техніками і шовком». Так ми і зробили: зберегли мотив рукава, діагональну схему, використали поєднання двох кольорів, але зробили своє, ні на що не схоже. Ми пам’ятаємо давнє, але не копіюємо його, вносимо щось нове».

Маленька псевдорукавівка, вишита мережаними квадратами, також була на виставці, притягувала до себе зір ніжним сяйвом золотого шовку, мала розкішний вигляд і була легкою, як пір’їнка. Я подумала, що в такі сорочечки гарно було би одягати немовлят на хрестини, а дівчаток — до першого причастя.

До речі, Надія Симовонюк розробила методичну програму з вишивання для учнів 10–11 класів, яку вже цього навчального року зможуть використовувати в роботі вчителі трудового навчання району. А нещодавно талановитій жінці та прекрасному педагогу присвоїли звання «Майстер художньої вишивки Прикарпаття».

Серед експонатів великої і красивої виставки у Будинку культури почесне місце виділили і для уже згадуваного посібника «Українське народне вишивання».

«Шановна Катерино Романівно, — звернулася Надія Симовонюк до одного з його авторів, Катерини Сусак. — Прийміть низький уклін від мене і дівчаток за цю книгу. Вона дуже доступно написана, по ній легко вчитися. Це надзвичайно велика поміч для нас».

Інтерпретації

Якщо рукавівки не почнуть відтворювати місцеві майстрині, знаменитим сорочкам загрожують три біди: продаж, «еміграція» і зникнення. На щастя, поряд з унікальними рукотворними шедеврами з’являються інші — сучасні інтерпретації, вишиті різними техніками, але на вигляд схожі на рукавівку-родоначальницю. їх навіть тчуть. І як тчуть! Хіба може бути буденно і негарно, коли до роботи беруться знамениті вербовецькі майстрині — мати і донька, Ганна Марківна Крижанівська і Зоряна Іванівна Господарюк.

Витвори рук майстринь можна побачити в приватних колекціях і на виставках по всьому світу. Ткалі демонстрували свої роботи у Великобританії, проводили майстер-класи у Польщі, Новій Зеландії, Австралії і навіть у спекотній Африці.

На виставці у Старокосівському будинку культури кожна представила лише кілька комплектів національного одягу. «Це дуже маленька частина наших робіт, — сказала пані Зоряна. — Маємо їх стільки, що могли би заповнити весь цей зал».
Але й того, що майстрині показали, було цілком достатньо, аби впасти в естетичний ступор і нестримно захотіти придбати собі якщо не всі, то бодай одну розкішно декоровану сорочку.

«Колись моя мама мала рукавівки, — згадувала Ганна Марківна. — Але вона бідно жила, зносила їх під светрами і куртками. Я дуже хотіла їх відтворити і спробувала це зробити на ткацькому верстаті. Ті роботи, що більше схожі на традиційні, — мої, а більш сучасні — Зорянині. Вона весь час щось нове придумує. Я всіх своїх трьох дітей навчила ткати. Навіть синів.

Зоряна Господарюк розповіла, що їй подобається інтерпретувати традиційний національний одяг, а не відтворювати його. Використовує у своїх роботах різні кольори, мережку. Подякувала Іванові Михайловичу Павлюкові, бо саме з його легкої руки мати і дочка стали відомими у світі, їх запрошують в гості з виставками і майстер-класами у різні країни. «Але передусім дякую свої мамі, бо вона навчила мене цьому ремеслу», — ця фраза пані Зоряни, мабуть, животворним бальзамом зігріла душу Ганни Марківни. Такі слова від свої дитини мріють почути кожна мати і кожен батько.

Цікавим був виступ ще однієї знаменитої вербівчанки Катерини Романівни Сусак. Ця неординарна жінка дуже багато зробила для збереження і розвою Косівської мистецької школи, приємно вражає сучасним підходом до традиційних тем.

«Вишивка — це скарбниця декоративно-прикладного мистецтва. Такої кількості орнаментів немає в жодному іншому його виді, — сказала Катерина Романівна. — У вербовецьких рукавівках техніка виконання творила незвичну фактуру, а колористичне рішення переступило межу просто вишивки — червоний і синій на віддалі виглядають як фіолетовий. Значить, це вже не традиційне, а живописне поєднання кольорів, а вербовецькі рукавівки — не просто вишивка, а мистецький твір. Треба знати і пам’ятати, що кожна деталь національного одягу з’являлася невипадково. Сорочки шили і вишивали відповідно до компонентів тодішнього одягу — плечового і поясного. їх не завжди вдається припасувати до теперішнього — гармонії не буде. Тому на основі давнього треба створювати сучасний мистецький стрій, який би виглядав модно й органічно».

У Старому Косові збудують… дзбан

Він буде не керамічний, а з цегли, не малий, а великий. Вербовецька сільська рада має намір збудувати у селі Старому Косові неповторний культурно-мистецький комплекс з центральною будівлею у вигляді гуцульського дзбанка заввишки 15 метрів. Планують виділити земельну ділянку розміром 47 «сотиків».

«Цей проект розробила Марія Миколаївна Гринюк, вона його виколисала і викохала, — розповів громаді сільський голова Іван Іванович Сусак. — Для нього потрібні надзначні потуги і великі кошти. Але перший крок уже зроблено — процедура оформлення земельної ділянки перебуває на фінальному етапі».

«Це соціальний проект, основним власником комплексу буде громада. Він ні в якому разі не має бути приватним, — наголосила Марія Гринюк. — Коли я його показувала в Адміністрації Президента та в інших високих кабінетах, всі чомусь думали, що мова йде про ресторан, бачили в ньому комерційну вигоду, те, що може принести гроші. А це культурно-мистецький центр, де мають бути міні-кінотеатр у ЗD-форматі, музей і панорама розвитку гуцульської кераміки, гончарні майстерні, паркова зона та багато іншого. Не маємо права перетворити цей проект на такий же довгобуд, як Старокосівська школа.

Наша громада має бути потужною, щоб її не називали сплячою. Коли я була в Любліні на всесвітньому ярмарку, то демонструвала там ескізи будівлі «Дзбанка». До них підійшли поляки, почали розглядати, фотографувати і питати: «Де це? Ми вже хочемо туди їхати». Якщо ми це збудуємо, якщо Бог, влада і громада нам допоможуть, це буде унікальний комплекс. Такого в світі немає, інакше мені би не дали авторського свідоцтва. Як їдуть у Коломию до Музею писанки, так приїжджатимуть до нашого «Дзбанка».

«Сьогодні ми зібралися недаремно, почули і дізналися багато нового. Дякуємо Іванові Михайловичу Павлюку за ту енергію, яку він витратив на те, щоб організувати це свято; Марії Миколаївні Гринюк і виконкому сільської ради — за підтримку», — мовив завершальне слово сільський голова Іван Сусак і вручив почесні грамоти тим, хто активно долучився до проведення заходу.

Ця неординарна святочна подія наочно продемонструвала, як багато можуть зробити люди, якщо вони самі цього дуже захочуть. Кілька небайдужих продукують цікаві ідеї; купа фахівців допомагає доводити їх «до розуму»; влада і громада підкладають свої плечі — таким простим є рецепт успіху.

«Зберігаймо своє. Через кілька років це буде ще важче зробити», — сказав Іван Михайлович Павлюк про вербовецькі рукавівки, а здається — мовив про усе наше українське життя-буття.

Аліса Мудрицька. Фото автора

Share