Ще кілька десятків років тому у Гончарівці Монастириського району, що на Тернопільщині, ледь не в кожній хаті був гончар. Давнім ремеслом тут займалися цілими поколіннями. Власне від цього й походить назва села, хоча ще у воєнні роки його йменували Вичілками. Нині гончарне мистецтво в Гончарівці відходить у минуле, адже людей, які ним займаються, залишилися одиниці.

32-річний Любомир Макар поки що єдиний з молодшого покоління, який не просто успадкував премудрості місцевих гончарів, а й поєднав давні традиції із сучасними мотивами.

Виховання живописом

Любомир МакарУ дитинстві хлопець і гадки не мав, що стане гончарем. Хоча цим ремеслом свого часу займався його дідо, а мамин брат Іван Вдовин своєю гончарною справою вже не одне десятиліття славить Гончарівку. Утім Любомир вирішив обрати татову стезю. Хлопець змалку тягнувся до живопису і мав мрію бути схожим на свого батька Ореста — знаного в Монастириському краї художника. Тож після закінчення школи вступив до Косівського училища прикладного та декоративного мистецтва, де на відділенні кераміки і долучився до гончарства.

— Мене так захопило це ремесло, що я присвячував йому увесь вільний час, — розповідає майстер. — Як тільки закінчувалися уроки, одразу йшов у майстерню, а у вихідні пізнавав таємниці гончарного мистецтва у свого дядька в Гончарівці.

Згодом професійні знання Любомир освоював у Львівській національній академії мистецтв. А поміж тим, на канікулах і у вихідні виготовляв із батьком гранітні пам’ятники та працював майстром кераміки на заводі будівельних матеріалів у Монастириськах. Тоді ж разом із місцевим художником Ігорем Куриляком розвивав у місті художню студію «Палітра», якою тепер керує його молодший брат Вадим.

Посуд, що дихає

Нині гончарне ремесло Любомир Макар відтворює у своїй майстерні в Косові на Івано-Франківщині, де мешкає із сім’єю. Усе обладнання для кераміки — гончарне коло, електричну піч, верстати — чоловік майструє власноруч. Глину для своїх шедеврів раніше привозив із Гончарівки. її заготовляв двоюрідний брат Любомира Володимир. Тепер матеріал для своїх творінь замовляє у Слов’янську. Саме тут, за словами майстра, найкращі поклади глини в Європі.

— З глиною треба подружитися, бо вона — жива, усе відчуває, — пояснює умілець. — Тому до роботи завжди слід братися лише з гарним настроєм, щоб передати майбутньому виробу позитивну енергетику.

Основний ворог гончаря — повітря. Якщо його не прибрати, добре не розім’явши глину, то виріб у печі може тріснути. Коли він готовий, його слід зняти з гончарного кола, добре висушити, випекти у печі та скупати у домашньому коров’ячому молоці. Після купання посуд знову випалюю при температурі 350–400 градусів. Під час цього процесу кальцій і казеїн, що містяться в молочній плівці, закупорюють мікропори керамічних поверхонь, і в результаті вироби перестають вбирати вологу.

Крім того вони набувають приємного кольору — різних відтінків коричневого та темно-шоколадного. Завдяки цій простій та екологічно чистій технологи молочіння отримуємо «живу» кераміку, яка «дихає» і не потребує особливого догляду.

Секрет майстра

За десять років у гончарстві з-під рук молодого майстра з’явилися тисячі виробів — макітри, миски, глечики, горнята, чанашниці, баняки, кльоші та нині популярні кеци — грузинські сковорідки. Приємно, що гончарна справа і до душі дружині Любомира Мар’яні, уродженці Монастириськів. Приглядається до татового ремесла і п’ятирічна донька Анастасія. Свої вміння гончар Макар передає студентам Косівського інституту декоративного та прикладного мистецтва, де викладає рисунок, живопис та скульптуру. Не полишає Любомир і свого першого захоплення — малює неймовірні пейзажі та портрети, а також творить скульптури з гіпсу, бетону і бронзи.

Як і в іншому ремеслі, у гончарстві кожен майстер має свої секрети. Таємниця виробів Любомира Макара в тому, що вони мають форму, яка притаманна лише витворам гончарівських майстрів. За цим їх легко впізнати серед косівського керамічного розмаїття. І хоч мешкає умілець на Івано-Франківщині, він ніколи не перестає називати себе гончарем із Гончарівки, бо добре пам’ятає місце й час, де черпав ази свого улюбленого заняття.

Марія Безкоровайна,
газета «Сільський господар плюс».

Фото Василя Балюха.

«Гуцульський край», №45, 9.11.2018 року

Share