Нещодавно, в Косівському музеї народного мистецтва та побуту Гуцульщини відбулася виставка творів народного мистецтва із збірки наукового працівника музею — 22 річного Богдана Петричука, родом із села Бабин. Нещодавно він закінчив навчання на історичному факультеті Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича. Старожитностями хлопець захопився ще в дитинстві: вивчав секрети ткацтва на маминому верстаті, цікавився плетінням ґерданів, зав’язуванням переміток.

Допитливий і спостережливий, він помітив, що в бабусі пов’язана хустка не так, як на світлині у прабабусі. Натомість бажання відреставрувати старий ґердан допомoгло опанувати й техніку бісероплетіння.

Відтоді минуло не так багато часу, а хлопець зібрав уже чималу колекцію одягу, кераміки, прикрас, фотографій, дерев’яних виробів, монет, датованих кінцем ХІХ – 40-ми рр. ХХ ст. Прикраси з бісеру, пояси-попружки, які Богдан виткав на власному верстаті, із задоволенням носять нині і в нашій столиці, і за кордоном. Починаючи з 2007 року, Богдан Петричук провів уже не один майстер-клас.

Давні способи пов’язування переміток на Гуцульщині («по-молодицьки», «в ґуші», «д’горі»), а також носіння прикрас та процедуру одягання нареченої, він демонстрував у Музеї Івана Гончара в Києві, у Львівському музеї архітектури і побуту… Зі старого сукна він власноручно пошив весільну накидку-ґуґлю, взявши за взірець давній крій. Щоб дізнатись більше про його колекцію ми поспілкувались із Богданом.

Скільки часу ти вже займаєшся колекціонуванням?

Точно навіть не пам’ятаю коли, але вже точно в другому класі школи почав ходити по хатах і шукати, але спочатку я збирав старовинні монети. Згодом, десь в класі восьмому – купив першу згарду з монетами, а в дев’ятому класі почав збирати тарелі і мав кілька сорочок. Десь під кінець одинадцятого класу, я вдома вже оформив маленьку кімнатку речами, які я назбирав в своїх родичів, старших людей, сусідів та жителів села Бабин. Це був 2007 рік. З 2009 року я почав часто їхати до Києва і побачив, що це потрібно не тільки мені, до того ж познайомився з молодими колекціонерами. Основну частину колекції я зібрав за два роки (2009-2010 рр.). Багато купував, але тоді ціни на старовинні речі були набагато дорожчі, ніж зараз. Ющенко відійшов від влади, відповідно пройшла мода на такі речі у високих колах української влади і тому ціни впали.

Для колекціонерів зниження ціни — це ж позитивний момент?

Звісно, адже є можливість збирати. Наприклад 4 роки тому, скриню купити менше, ніж за 100 доларів було неможливо. А зараз можна і в досить хорошому стані. Ціни дуже впали. Збираю переважно все те, що робилося в нас, нічого фабричного я до колекції не купую. І кераміка і вироби з дерева, то все роботи місцевих майстрів. Зараз почав їхати в експедиції по всій Україні збирати, маю деякі речі з Покуття, Полісся, з Полтавщини є також.

Раніше я збирав все підряд, а зараз стараюсь збирати комплекти. Це дуже важко, адже повноцінних комплектів майже не залишилось. Це коли всі елементи одягу та взуття відповідають певному населеному пункту та певному відрізку часу. А по українських музеях, в наші дні, часто складають комплекти з різних елементів, які зроблені в різних кінцях Гуцульщини і до того ж в різний час – суцільна еклектика.
Весь одяг, який до сьогодні зберігся і який можна побачити в колекціях — це в основному кінець дев’ятнадцятого, початок двадцятого століття. Велика рідкість, коли є якісь більш старовинні речі. Є шаровари, яким аж 250 років чи окремі рушники в музеях, але це велика рідкість. Переважно, — це речі, яким плюс-мінус сто років.

Варто зауважити, що українських колекціонерів не так вже і багато. Раніше багато вивозилось закордон – в США та Канаду, де українські емігранти намагалися хоч частково перенести дух рідної землі. Проте, через кілька поколінь ті українці стають класичними американцями, яким ті старожитності не потрібні. Тому останніми роками є тенденція, що американські колекціонери передають свої здобутки назад в Україну, щоб там не пропало. Серед них можна назвати Наконечного Юрія, з Філадельфії, який за останні чотири роки передав сюди 14 тисяч книжок, дуже дорогих та рідкісних, яких в Україні немає. Він передає свої здобутки в музеї, в бібліотеки, мені прислав величезну пачку вагою в 60 кілограм.

Яка кількість старожитностей у твоїй колекції?

Сорочок десь більше, ніж 50, кептарів десь 20, скринь 15. З кераміки, то є десь біля 30 мисок і 150 збанків. Є кожухи, сардаки, біля 30 крайок. Також, маю десь біля вісімсот фотографій.

Але на вашій виставці ці фотографії не виставлялися?

Ні, адже щоб привести ці фотографії до ладу треба дуже багато коштів і роботи. Треба почистити їх в програмі «Фотошоп», а також роздрукувати кожну у форматі А3, щоб людина могла роздивитися деталі. Але з часом, думаю займуся і окремою виставкою фотографій.

Проблема сучасних українських музеїв та і бібліотек в тому, що немає повноцінного виходу в Інтернет, адже там ці речі змогли б побачити набагато більше людей. Загалом світова тенденція така, що всі матеріали, які можна оцифрувати виставляють в Мережу.

Так, все правильно, але цим хтось постійно має займатися, має бути фінансуванні і спеціальна апаратура. Має бути чітка державна політика в цьому напрямку.

Дуже красивий сайт має ваш коломийський музей, але про косівську філію там дуже мало інформації, на жаль.

В нашій косівській філії музею є 5 000 експонатів, але жоден з них не оцифрований. Але все одно, те як красиво старовинні речі виглядають наживо, то фотографія того не замінить.

Своїми позитивними враженнями про Богдана та його колекцію поділились відвідувачі виставки, відомі і поважні люди Косова.

Директор музею Ілюк Любов Дмитрівна:

Богдан є цікавим тим, що черпаючи з народних надбань, вивчаючи традиції народного ремесла він вивчив пов’язання перемітки, знає, як заплести уплітки, вміє пов’язати різними техніками хустину, він багато робить різноманітних силянок, реставрує наші музейні речі.

Богдан є учасником дуже багатьох фестивалів. Він знаний в музеях Львова та Києва, адже часто він проводить там майстер-класи. Їде і показує свої твори мистецтва. Звісно, що спілкування із відомими митцями України, з великих міст, прививали ту любов до свого краю, до свого мистецтва і до свого рідного.

Тому що багато людей, які мають вдома певні твори мистецтва – вони встидаються того родинного і дідівського. Вони не знають тому ціни. І тому дивуєшся, що така молода людина, якій минуло 20 років, так плідно із великою любов’ю ставиться до рідного. Адже перед їхнім будинком в селі Бабин є маленька старенька хатинка, але в доброму стані і там є збережені всі старовинні речі. Прийде час і там з’явиться музей.

Міський голова Микола Фокшей:

Шановні гості, студенти та викладачі інституту! Дуже відрадно, що сьогодні вже традиційно продовжуємо мистецький рік. Хочу від вашого імені вклонитися всім працівникам музею за те, що в цьому році це вже друга виставка. Була виставка «Різдво в Карпатах», а сьогодні ми маємо виставку молодого Богдана і відрадно те, що показуємо своє. Показуємо те, чим жили наші предки, те «лудинє» як ми кажемо, на яке любо подивитись. На Різдвяні свята в нас завжди багато гостей і я приводжу сюди в музей всіх хто приїжджає. Серед гостей мав фізика-ядерщика з Полтави та його дружину. Вони були просто шоковані тим мистецтвом, яке побачили у нас.

А сьогодні ми бачимо те убранство, з нашого сусіднього села Бабин. І приємно, що саме молодий музейний працівник уміє підібрати і показати, які шедеври, мистецтва ще є в наших батьківських та дідівських скринях. Це дуже добре, що ми маємо молодих людей, які продовжують напрацювання Сагайдачного.

А тепер коли дивишся на ті праці великого Сагайдачного то думаєш, що треба було мати таку звитягу, щоби показати цей край. Відмовитися від того добробуту життя, щоб придбати цінні речі для наступних поколінь.

Я думаю, що і та праця, яку ви сьогодні проводжуєте буде із вдячністю прийнята нащадками, бо молодь бачить все це сьогодні і запам’ятає – хтось на фото знімає, хтось на кіно-камеру, а хтось перенесе його на малюнок і в свою душу. І це найвідрадніше!

То я вас вітаю з цим великим почином, вам добрих успіхів, а музею показувати роботи наших молодих студентів. Добре каже пані Люба, що я не пропускаю виставки музею, що я хочу вас бачити
Ми напрацьовуємо співпрацю з Польщею в рамках співдружністі. Вже маємо сьогодні запрошення, щоб приїхали наших п’ять студентів. Ми зможемо побачити, як живе світ, і представити їм своє мистецтво. Показати їм на що ми здатні Бажаю вам творчих доробків і хай щастить у вашій добрій величній праці.

Богдана Книш:

Хочу висловити своє захоплення Богданом, бо дійсно на Гуцульщині серед нас є така світла людина, яка дуже залюблена в мистецтво, має природній порив. Має таку завзятість та жертовність. Мені здається такої молодої людини навіть в Україні немає і тим більше хлопця, який би так любив мистецтво. Нам дуже добре, що ти є, ми до тебе горнимося, можемо тебе запитатися, адже ти знавець своєї традиції. Мені здається що це є заслуга родини, в першу чергу мами, за це ми вам дуже вдячні, що виховали такого хлопця. Ти єдиний на Гуцульщині тепер, який колекціонує. Це дуже добре, що колекція складається на Гуцульщині – не в Косові чи Коломиї, а саме в Бабині. Мені здається то є найбільше цінність що воно не покидає терени і маємо тут такий осередок. Мені здається, що культурна робота твоя ще попереду. Ми зараз маємо таку ситуацію, що немає осередків. Ти в себе вдома і в музею повинен гуртувати людей, залюблених у своє. Я не погоджуюсь з сучасною гуманітарною політикою держави, що музей, — це менеджерський бізнес проект, бо насамперед музей успіх музею — це не каса.

Музейне середовище, — це дух, який формує свідомість. Це є твоя робота та місія, — виховувати, закликати, робити пропаганду. І якщо ти вже здивував киян та львів’ян своїми знаннями, то мені здається що тепер треба повертатися в села в школи і вчити дітей, як виглядав їх традиційний стрій, як має виглядати весільний стрій. Маємо щастя для студентів, що вони тут все бачать, що ти їм показуєш усі свої знання. Що ти не працюєш поверхово, а добре розбираєшся в темі, читаєш книги, їздиш Україною і всі мистецькі новинки нам розказуєш і привозиш. Ти ще молодий і в цьому всьому почуваєш себе дуже впевнено.

Василь Глібчук:

Я вперше познайомився із Богданом в Коломийському музеї, коли він давав майстер-клас із в’язання традиційних жіночих головних уборів. Я бачив, як жінки дивувалися, звідки він такий молодий хлопець так досконало володіє цією технікою, бо це дійсно дуже складно. Мене пройняла гордість за цього хлопця. Ти дійсно такий єдиний та унікальний в Україні, що робиш таку справу із відродження наших традицій. І що ти доносиш старовинне мистецтво до своїх учасників!

Тарас Пасимок

Share