Етнографічно Косів відноситься до Гуцульщини, а отже і побут в місті є традиційний гуцульський з певними місцевими особливостями. В контексті процесів глобалізації та урбанізації, серед молоді майже повністю втрачені традиції краю в плані свят, одягу тощо. Тому доцільно описати побут кінця ХІХ, початку ХХ століття. Слід також зауважити, що в даній роботі нема опису побуту єврейського та польського населення, громади яких були досить потужними та багато чисельними в місті.

В кінці минулого століття основною формою сім’ї була мала сім’я, що складалась з батьків і двох-трьох дітей. В основному в господарстві проживали неодружені діти, хоча й траплялись винятки ( основними причинами були важке матеріальне становище, яке не дозволяло виділити частку з господарства чи небажання батьків ділити худобу. Але зв’язки між окремими родинами були нетривкими і зберігались лише до смерті батька.

Загалом в місті одружених дітей намагались відділити, давши їм з господарства та майна частку. Батько був єдиним, від кого залежали не тільки розміри цієї частки, він же вирішував, хто з дітей залишиться при ньому. За гуцульським звичаєм батьки залишали на господарстві наймолодшого сина, якому й діставалось господарство. Родичів в Косові називали “стариня”. Батька діти кликали тато, дєдьо. Матір називали мамка, неня. Батьків чоловіка жінка називала свекром і свекрухою, чоловік дочки – зєть, жінка сина – невістка, сестра чоловіка – зовиця, а брат – дівер.

В умовах натурального способу виробництва сім’я становила собою виробничу ланку або колектив, який виконував цілий комплекс робіт і сам забезпечував себе всім необхідним для життя і відтворення робочої сили. Традиційно усталились господарські обов’язки кожного з членів сім’ї.

До роботи чоловіка належало насамперед утримання худоби, заготівля для неї корму. Влітку багато часу йшло на косіння, громадження, сушіння та складання сіна в стоги. Чоловік заготовляв дрова та деревину для різних господарських потреб, сам виготовляв прості предмети господарського вжитку, займався полюванням, пасічництвом, випасом худоби.

Жінка, крім щоденної турботи про харчування сім’ї, догляду за дітьми, мала багато інших обов’язків – садила город, доглядала за городиною, збирала її, сіяла, вибирала та переробляла на волокно. Прати одяг ходили переважно на Гук, а килими в Город на валило.

Мали свої обов’язки й діти. За традицією, хлопчики змалку привчались виконувати чоловічі роботи – доглядати за худобою, рубати дрова, допомагати батькові заготовляти сіно. Дівчатка дивились за молодшими братами й сестрами, носили воду, пряли, шили і вишивали.

Народна мораль гуцулів вважала основним обов’язком кожного подружжя народження та виховання дітей. Бездітність розглядалась як нещастя, а спроба запобігти дітонародженню як тяжкий гріх.

Головна роль у вихованні дітей відводилась матері. Вона піклувалась про здоров’я дітей, привчала їх до роботи, до послуху, прищеплювала їм норми поведінки та моралі. Колиска в переважно висіла над постіллю батьків. В догляді за дітьми гуцулки користувались засобами народної медицини та гігієни.

Значних масштабів набуло дитяче заробітчанство. У зимовий період, коли в господарстві було менше роботи, підлітки наймались на лісорубні, а також на роботу до багатших євреїв та поляків. Господарство гуцулів і додаткові заробітки членів родини не в повній мірі забезпечувало життя мешканців міста, через що більшість українського населення жило в гірших умовах ніж поляки чи євреї.

Значного поширення набули народні промисли. В Косові з давніх-давен жила велика кількість народних майстрів що працювали в галузі кераміки, ткацтва, різьбярства. Вони виготовляли предмети широкого вжитку не просто надійні, а ще й прикрашені красивими узорами та орнаментами, чим і славились далеко за межами краю.

Жіночий одяг складався з сорочки, вишитої по комірцю та рукавах, двох тканих запасок, які зв’язувались ззаду та спереду. Витканий пояс обвивався навколо талії. Зверху одягався киптар. На ноги жінки вдягали вовняні капці і шкіряні постоли, на голову – квітчасту хустку. На свята, або до церкви одягались в святковий одяг, який був оздоблений яскравими узорами.

Чоловіки вдягались в постоли, “гачі” з червоного або білого сукна, вишиту сорочку, грубий шкіряний пасок з набитими цвяшками та бляхою, киптар та капелюх з пером. За поясом гуцули носили топірець, а через плече – тобівку, в якій була люлька та тютюн.

Раціон їжі можна розділити на буденний та святковий. В звичайні дні їли кулешу з бринзою, картоплю, “капусняк”, хліб, який виготовлявся самостійно, голубці. В святкові дні до цього додавались такі страви як бануш з грибами, холодець, “буджєнина”, буряки з часником та вареники з картоплею та бринзою. На Різдво готувались 12 пісних страв, головною серед яких була кутя. На Великдень пекли паски, варили яйця, робили крашанки.

Громадське життя мешканців міста головним чином проходило в корчмі та в церкві. Це були два центри, де гуцули могли зустрітись та обговорити різні події, відзначити різні громадські та сімейні події, почути новини, послухати різні урядові розпорядження та домовитись про різні справи.

Ходіння до церкви окрім релігійності, яка традиційно притаманна гуцулам, ще і якби підкреслювало відмінність мешканців від поляків та євреїв, приналежність до українців. Під церквою, крім вирішення особистих справ відзначали різні події. Так на зелені свята на Москалівському та Монастирському кладовищах влаштовувались поминки. В останню суботу перед Дмитрієм – Дідову суботу ( 8 листопада ) на кладовищах прибирали і облаштовували могили, а ввечері на кожній з них запалювали свічки і слідкували, щоб жодна свічка довго горіла. Цей звичай підтримується і до сьогодні.

Шанованими в гуцулів були Різдвяні свята. В новорічний ранок першим до хати повинен був зайти хлопчик, який ”засівав” оселю. Якщо в домі першим гостем була жінка, вважалось що на родину чекає невдалий рік.

На Святвечір вся родина збиралась за столом, де спочатку молилась – коли перша зірка сходила на небозводі, а потім споживала вечерю. Вечеря складалась з 12 пісних страв. Також на святковому столі необхідною була свічка, яку після вечері гасила найстарша людина за столом. Якщо дим свічки йшов в бік дверей, то вважалось – хтось з родини помре, коли ж дим ішов вглиб кімнати то здоров’я в родині пануватиме цілий рік. В цьому звичаї ми бачимо поєднання пережитків язичництва та християнської релігії, що є традиційним для гуцулів.

Після того як вечеря закінчувалась молодь йшла колядувати. Найпоширенішими були такі колядки, як ”Нова радість стала” та ”Добрий вечір тобі”. Заколядовані гроші в більшості віддавались на користь церкви. Гурт колядників складали переважно мешканці одного кутка, або частини міста. Якщо першими колядувати приходили дівчата, то з цього робили висновок, що корови приводитимуть більше теличок, а якщо хлопці – то бичків.

Також велике дійство відбувалось на Маланку. Костюми до цього дня готували ще влітку. Традиційними персонажами театралізованої сценки булим циган, жид, чорт та Ірод. Від назви останнього персонажа і гурт маланкарів часто називали ”Ироди”. Сценки також готувались досить довгий час, на тривалих репетиціях, доки не доводились до досконалості. Гурти маланкарів та колядників радо приймались в кожній оселі та винагороджувались за свої старання.

На Стрітенє (15 лютого) клали яйце на дворі. Якщо воно лущилось, то вважалось що буде такий врожай на кукурудзу, що аж кошиці будуть тріскати від їх кількості. Коли ж яйце не лущилось, то вважалось, що кукурудза не вродить цього року.

Одним з найбільших свят в Косові традиційно був Великдень. За тиждень до Великодня мешканці міста йшли святити “бечку”,а вертаючись додому легко били один одного гіллям верби, проказуючи: “Не я б’ю, верба б’є, за тиждень Великдень”.

В Страсну п’ятницю діти збирались біля церкви. Там ще з самого ранку виставлялись три великі дошки які символізували три хрести, що були на Голгофі в день розп’яття Христа. Діти брали в руки молотки, що також лежали поряд і стукали по дошках, що символізувало скорботу за месією, якого в цей день розпинали. Цей звичай, до речі, підтримувався молоддю до недавнього часу, проте в останні два-три роки сучасна молодь його також забула.

Перед Великоднем всі гуцули йшли сповідатись до церкви. Цей захід був масовим і переважно ходили всією сім’єю. В день, коли йшли сповідатись, всі члени родини переважно не працювали.

На Великдень зранку, вся родина йшла на Службу, прихопивши з собою кошики з паскою, писанками, сиром, ”буджєниною” та іншими продуктами. Після того, як священик посвятить кошики, косів чани обмінювались крашанками, писанками і йшли додому. Великдень був одним з свят, на які збиралась вся родина. До обіду ніхто з сторонніх в оселі не показувався, а родина справляла святкову трапезу.

Після обіду діти збирались біля церкви і грали в паска та інші народні забави. В цей день дозволялось всім дзвонити в церковні дзвони, а бажаючих завжди було дуже багато. Також дітвора готувала ємкості до наступного дня – Поливаного понеділка. В наступну неділю молодь знов збиралась біля церкви для ігрищ.

На Юрія традиційним було розпалювання вогнища. Його розкладали ввечері напередодні свята на різних горбах та околишніх горах. Цікавим було змагання кутків міста – чиє вогнище буде більшим, і яку ватру будуть бачити з найвіддаленіших кутків.

7 липня, на Івана, коли в Косові відзначають храмове свято, біля Монастирської церкви традиційно влаштовується досить великий ярмарок, на якому можна купити різні ікони, інші релігійні предмети та сувеніри. Цей звичай підтримується вже протягом багатьох століть. В давніші часи, через те, що більшість населення центральної частини міста складали євреї, проведення такого свята було досить важко організувати, проте завжди на Івана люди все ж добивались святкування.

До традиційної сімейної обрядовості належать обряди, пов’язані з природним циклом людини – народженням, одруженням, смертю тощо. Ці традиції, хоча й були багато в чому традиційно гуцульськими, проте мали також свої відмінності.

Родильні обряди починались із приходом баби-повитухи, яку запрошував чоловік. Баба приносила з собою свяченої води та зілля. Прийшовши, вона відкривала всі замки і розв’язувала всі вузли, щоб дитині було легше прийти на світ, обкурювала породілля зіллям і після цього починала їй допомагати, користуючись засобами народної медицини. На знак того, що в хаті відбуваються роди, стелили на призьбу верету, а на вікна ставили пляшку з буряковим борщем.. Народжену дитину одразу купали. Обряду першої купелі надавалось неабияке значення. У воду, яка сама за давнім уявленням символізує силу, здоров’я і чистоту, лили свячену воду, клали зілля, хліб, у купіль дівчинки лили мед, а подеколи сипали квіти, щоб була гарною.

Обряд хрещення також супроводжувався певними, характерними для Косова особливостями. Перш ніж вийти з хати, ідучи до церкви, на поріг стелили петик ( верхній     плечовий сукняний одяг ), клали на нього дитину, і коли мати тричі переступала дитину, кума брала її на руки і перехрестивши себе та дитину, виходила у сіни. Після церковних хрестин до хати сходилась родина, сусіди з дарунками. Жінки приносили перемітки, полотно, хліб, кукурудзу, яйця. Вони клали у купіль дитини васильок, а чоловіки – гроші, бажаючи щоб дитина була дужа та здорова, щоб не ступила на зле місце, щоб ніхто її не наврочив.

В яскравій різноманітності народної творчості найбільш святкова, масова і багата пісенною поезією обрядова урочистість – весілля. Воно стверджує шлюб двох молодих сердець і стає у їхньому житті найпам’ятнішою подією.

Весілля на Косівщині напрочуд самобутні, багаті на розмаїття пісень, цікаві, захоплюючі сцени словесних діалогів, забав та ігор. У структуру весільного дійства входять заручини, підготовка до весілля,шиття вінка і букета, запросини на весілля, вбирання весільного калача, закосичування весільного калача, весільний танок, весільна музика, весільні виряджання до шлюбу, вінчання, покриття молодої хусткою, розламування весільних калачів, закладання парубками стола на дорозі. Скуповування молодої та дружок, обмін дарами молодих та обдаровування родичів, повниця (пропій), зустріч та урочисте виряджання сватів, принесення віна (лудини) молодої до хати молодого, принесення пирогів від молодої до молодого, танець з островою, вистава перебраних підставних молодих, завивання молодої на молодицю, танець з фатою, комедійне везення нанашки в тачці, виряджання кухарок, розвішування весільних деревець, їх поливання та загулювання. Без цих складових не відбувалось жодне традиційне весілля в Косові.

Спочатку молодий і молода повинні були ходити з дружбами та дружками і запрошувати гостей на весілля. Заходячи до хати, треба було проказати: “Слава Ісу Христу” у відповідь, газди відповідали:”Слава навіки Богу” і запрошували сідати. Тоді молода з дружками промовляла:”Просили тато й мама і я вас прошу, абисте ласкаві прийти в суботу від полудні на вісілє, а в неділю рано на відрєду”.

Весільним деревцем була верхівка смерічки, ялинки або сосни. За традицією деревце молодому рубали дружби, а молодій брати. Деревце супроводжувало всі етапи весілля. З ним заводили гостей у хату молодої і в хату молодого і садили за весільний стіл. Деревце, встромлене в два калачі, клали на стіл перед молодими, навпроти ікон.

Весільне деревце, прибране штучними квітами і паперовими стрічками – трісунками – несли до церкви. Старший дружба тримав його біля молодих протягом ритуалу вінчання. Після вінчання деревце несли попереду весільної процесії. На завершення весілля деревце вішали на найвищому дереві в саду біля хати, якщо оженився єдиний в сім’ї син, або вийшла заміж єдина донька. Якщо у молодого чи молодої є молодший брат чи сестра, то деревце вішали низько, щоб швидше було весілля, щоб швидше він, або вона знайшли свою долю.

Танці у весільному обряді відігравали також дуже важливу роль. Загулюют на весілл, як пошили вінок, як вбрали деревце, як вручили дари для родичів молодого та родичів молодої. Найбільш популярним танцем була гуцулка, також вальс, полька та інші.

Чи не найцікавішою частиною весілля є повниця. Це ритуал, суть якого зводиться до закладання майбутньої матеріальної та економічної основи сім’ї. Повниця проводиться на другий день після того, як молоді зареєстрували шлюб і обвінчались у церкві. Старший дружба оголошує про початок ритуалу й запрошує усіх присутніх узяти в ньому участь. Тоді гості починають підносити молодим різноманітні, а часом і несподівані подарунки.

Майстерністю відрізнялись троїсті музики, які грали на весіллях. Музичні інструменти були слідуючі: цимбали, скрипка та бубен. Більш заможні газди запрошували іноді флояриста або сопілкаря. В останні роки музика виконується на електро інструментах, через що безперечно втрачається справжній смак гуцульського весілля.

Коли в місті хтось помирав, про це одразу ж повідомляли священика, щоб він розпорядився вдарити в дзвони за спасіння душі померлого. Як знак що в хаті лежав померлий, вивішували у вікна рушники. Небіжчика вдягали в новий одяг, чоловіків підперезували вовняним поясом, жінку завивали у перемітку. Далі накривали тіло білим полотном по саму шию, причому дитину до семи років клали на столі, а дорослих на лавку. Труну, як правило виготовляли робітники у скорботному домі. В трунах для дітей віком до двох років не робили стінки в ногах, бо ці діти повинні вільно переправлятись до неба. Дівчата на знак смутку розпускали волосся, чоловіки ходили без головних уборів. Часто хтось із родичів трубив у трембіту сумну мелодію, яку всі співали.

Увечері перед похоронами сусіди й знайомі приходили без запрошення в хату скорботи. Кожен приносив воскову свічку й ставив її в головах небіжчика, а на груди клав йому декілька крейцерів. В той день, коли по тіло мав прийти священик, в усі чотири кутки хати навхрест клали по калачу, до якого притуляли по свічці.

Труну накривали переважно ліжником, клали на фіру і везли до церкви. Протягом всієї дороги співались жалібні пісні. Один із сусідів ніс перед домовиною миску із коливом – вареною пшеницею, медом і сливами, обкладену яблуками, горіхами, калачами, яку потім ставили на домовину. Над відкритою могилою насамперед священик читав надгробну молитву. На похороні роздавались колачі, при цьому родаваючі промовляли:”Наперед покійного душі”, а той, хто приймав хліб відказував:”Хай Бог прийме”. Після похоронів влаштовували обід на честь небіжчика, коли згадувалось лише хороше про його життя. Після похоронів потрібно було також справити сорок днів.

Таким чином культурно-побутові особливості Косова в загальному мають загально гуцульський характер з певними місцевими особливостями. На початку минулого століття основною формою сім’ї була мала сім’я. Главою родини був батько. Сім’я була виробничою одиницею, яка себе забезпечувала. Загальноприйнятим було вшанування релігійних свят, серед яких найважливішими були Великдень та Різдво. Серед сімейної обрядовості найважливішими були такі дійства як народження дитини, весілля та похорон.

На сьогодні прикрим є те, що більшість яскравих традицій та обрядів є втраченими і не підтримуються сучасною молоддю.

Олександ Бондаренко

Share