Впродовж століть безліч туристів звідусіль любили подорожувати Гуцульщиною. Що вабило сюди творчу вітчизняну та європейську інтелігенцію? Мабуть, наше розмаїття: пісня, танець, музика, переливи дзвіночків овечих отар, сум трембіт і весільна «гуцулка», а ще молитовна колядка й така багата різнобарвна «одіж». Чи є ще десь оригінальніша говірка, як наша? Навіть сьогодні за нею можна розпізнати, з якого села молодиця чи ґазда. Бо ж у Вербовці кажуть «читура», а в Рожнові — «каньтя», у Брустурах — «кукуци», а в Космачі — «вогники»…

Якщо говорити про одяг, то ще донедавна парубки відразу розгледіли б, котра дівка «чужинська», бо в Космачі — «волос у проділ» і «кіски вплетені», а «убиря» вже так розшита та «вициркована» в червоно-помаранчеві барви, аж «палає». Наприклад, брустурівчанка не одягне білий космацький кептар, бо вона має свій — червоний зі «смушком».

Вербовецькі дівчата, одягнені в «рукави»,закочені запаски з «сухозлоттю» та обперезані шовковою крайкою, також відрізняються своєю самобутністю. Таких сорочок не має жоден куточок Гуцульщини й Покуття. Тому й дали їм назву «вербовецькі рукавівки». Такий стрій характерний для трьох сусідніх сіл: Вербовця, Старого Косова і Смодної. Це закономірне явище, адже жителі цих сіл є парафіянами двох церков: долішньої (Вербовецької) церкви святої Параскеви та горішньої (Старокосівської) церкви Пресвятої Богородиці.

Старші жінки розповідають, що «рукави» мала кожна гонорова молодиця, бо поряд з різними типами сорочок («квадрат», «дуди» та інші), «рукавівка» була «святошна». її не одягали на повсякдень, адже для того, щоб вишити таку красу, потрібен майже рік. Вишивали вовняними нитками, техніками «шов позад голки», «кочелистий», «навиване», «кручений шов» у такий спосіб, щоб орнамент щільно вкривав рукав. Сорочку одягали під кептар. Оскільки місцеві кептарі були набагато простіші в декорі, порівняно з космацькими, верховинськими чи покутськими, то вишиваний рукав відігравав подвійну роль — і як орнаментальний акцент, і зігрівав руки від холоду.

Жінки в «рукавівках», кептарях і запасках ходили до церкви на храмові свята, у гості, на весілля, а дівчата в таких сорочках брали шлюб.

«Святешні» вишиванки передавались з покоління у покоління. Колористика «рукавівок» обмежена. Найбільш вишуканий узор — це поєднання червоного та синього кольорів. Устелені рядочками навскіс кучеряві калачики мерехтять фіолетовим килимком. Червоні («червонєнки») одягали в «празники», а сорочки більш стриманої барви (темно-зелені з бурячковими, чорні) носили в піст або в «тугу».

Пройшло багато років… Скільки поховано, скільки розпродано за безцінь наших унікальних сорочок… Скільки материнських натомлених рук наспівували долю своїм донькам за тим довгим шитвом.

Я пригадала дипломну роботу одного студента — вишивану сорочку в «чорну низь», яку він назвав «Журавонька», та й думаю, що десь блукають тепер світами і наші вербовецькі «журавоньки» разом з материнськими піснями та вишиваною долею на полотні. Тільки для когось чужого. А ще гірше, коли тими намоленими й заспіваними узорами просто гендлюють на базарі, як звичайною річчю.

Мабуть, подібні сум’яття навернули вербівчан і жителів Старого Косова на думку повитягувати зі скринь ті, що залишились «рукавівки», й показати усім, що не все ще втрачено.

На Шевченківські дні жінки сільського хору Старого Косова та Вербовця погодились одягнути «рукави».

Слід віддати належне сільському голові Івану Михайловичу Павлюкові, який пройнявся цією ідеєю, сам розшукував вишиванки, переконував громаду у важливості такого заходу.

Мені було цікаво спостерігати за тим, як хористки приходили до сільського клубу у своїх турботах, домашніх клопотах, перевдягались у вишивані «рукавівки», запаски, пишно пов’язували хустки і на очах мінялися. Звідкілясь з’явився гарний настрій. Вони розглядали себе в дзеркалі, немов перед ранткою. А чом би й ні? Адже ці народні шати зробили їх привабливими, молодими і красивими. ”

Минуло кілька днів. А мені не давала спокою думка: «А що далі?». Телефоную до сільського голови й кажу: «Давайте організуємо майстер-класи з відновлення «рукавівок». У відповідь чую: «Я думав про це».

Думали недовго. Взяли й зробили. Іван Михайлович, як і належить голові, взяв ініціативу в свої руки. Разом з директором Старокосівської школи Уляною Юліанівною Павлюк вони досить швидко організували такі практичні навчання.

Перед початком майстер-класів у школі було відкрито виставку робіт вишивальниць Вербовця, Старого Косова і Смодної, а також робіт членів шкільного гуртка. Ткані вироби, що інтерпретують «рукавівки», представила родина Ганни Крижанівської.

Проводили заняття заслужений працівник освіти України, колишній ректор Косівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва, член Національної спілки народних майстрів України Катерина Сусак, а також викладачі нашого інституту — кафедри дизайну, відділу художньої вишивки та моделювання костюма Ярослава Лаврентович, Олена Гуцуляк, Галина і ватра.

Вірю, що розпочата справа не залишиться епізодом. Відрадно було бачити різні покоління зі всіх трьох сіл: і бабусь, яким далеко не байдужі наші традиції, і матерів, які хотіли б вишивати своїм донечкам весільний дарунок, і дівчат, що з такою цікавістю спостерігали за кожним рухом голки.

Справжньою несподіванкою для багатьох присутніх стала сучасна вишита «рукавівка» вербовецькою майстринею. Вона — шанована в селі господиня, знана на Косівщині весільна кухарка Оксана Гордій. Перше, що спадає на думку: «Звідки беруться час і сили у пані Оксани на таке копітке вишивання?» Та слова, сказані нею самою, дають відповідь на всі запитання й свідчать про те, з якою любов’ю і відповідальністю вона ставиться до мистецтва вишивання: «Я дуже довго вагалась, переживала і боялась розпочинати шити «рукави», бо це тяжка праця. А в пам’яті назавжди залишилися мамині застереження: не дай, Боже, розпочинати і не закінчити вишивати сорочку. Це дуже великий гріх». Ці слова ще раз підтверджують, що в сорочку закодовували життєву дорогу, а недошита вишиванка — обірване життя. А ще кажуть, що не можна давати відшивати свою весільну сорочку, бо відшивають твою долю. Тож і продавати не можна, бо це родинна символіка, що передається від роду до роду.

Марія Гринюк,
заступник директора з наукової роботи КІПДМ ЛНАМ, доцент,
кандидат мистецтвознавства, член НСХУ.
Світлини Валерія Данилюка

Share